Ексклюзив Актуально

“Я вдячна за шанс на життя” – інтерв’ю з Оленою Штрой, якій трансплантували печінку

9 Жовтня 2021, 08:30 Ольга Тетеріна
“Я вдячна за шанс на життя” – інтерв’ю з Оленою Штрой, якій трансплантували печінку

Олені Штрой – звичайній жінці із Житомира минулого року випав шанс на нове життя. У Львові лікарі здійснили їй трансплантацію печінки від посмертного донора.

На той момент 40-річна жінка захворіла на аутоімунний гепатит, внаслідок якого розвинувся цироз печінки. Тому єдиним виходом для неї була саме трансплантація. Її донором стала львів’янка, яка померла від крововиливу в мозок. Син погодився на вилучення органів – серця, нирок і печінки, тому врятувати життя вдалося одразу чотирьом пацієнтам.

Уже близько 10 місяців Олена живе з новим органом. Спеціально до Європейського дня донорства та трансплантацій жінка розповіла Фактам ICTV про всі деталі трансплантації та про те, як вона живе зараз.

– Чим Ви займалися до хвороби?

– Я жила як усі: ходила на роботу, виховувала з чоловіком дочку. Все було спокійно, без усіляких серйозних негараздів. Їздили на відпочинок, і все було добре.

З чого почалася ваша боротьба за здоров’я?

– Першим дзвіночком був випадок, коли мене поклали в інфекційну лікарню. Лікарі підозрювали, що у мене хвороба Боткіна, але діагноз не підтвердився. Так я жила з цим ще 2-3 роки, але нічого не тривожило.

Але раптом, коли ми з чоловіком приїхали з відпочинку, у мене заболіли нирки. Я потрапила у лікарню, і після низки аналізів лікарі виявили проблеми з печінкою. На жаль, знайти корінь проблеми було не так просто, тому протягом року лікарі не змогли поставити діагноз. Мене перевіряли на наявність різних вірусів, гепатитів і все давало негативний результат.

Після цього мене направили до хорошого лікаря у нашому місті – гепатолога, і він сказав мені: “Без діагнозу ти звідси не вийдеш”. У грудні 2018 року я потрапила ще раз у лікарню, і мені поставили діагноз – аутоімунний гепатит. На той момент у мене був первинний біліарний цироз, тобто не все було так сумно. Лікар пояснив мені, що з цим діагнозом люди живуть, головне – приймати ліки. Тому я так і робила,  ми фактично у цей час працювали на таблетки. Ніхто не підозрював, що ця хвороба так швидко прогресуватиме.

– А хвороба якось проявлялась?

Хвороба ніяк не проявлялась. Хіба що була слабість. Але я думала, що втомилась, не виспалась. Тобто списувала це на якісь дрібниці. Доки  не потрапила у лікарню з нирками.

– Коли хвороба почала проявлятися агресивно?

– Минулого року десь на початку вересня у мене стався перший приступ – це була внутрішня кровотеча, мене забрала швидка. Там я підлікувалася і через тиждень вже була вдома. Але минуло три дні, і кровотеча повторилася. Вона була дуже серйозною. Я перебувала в реанімації. Лікарі повідомили, що необхідна операція, яка дасть мені час знайти донора, щоб здійснили трансплантацію печінки. Я погодилася. І ця операція врятувала мені життя, бо якби сталася хоча б ще одна кровотеча – я б померла.

Операцію мені робили на стравоході. Вона називається лігування. Мені поставили спеціальні кільця, які перетискали варикозні розширення вен та унеможливлювали виникнення кровотечі.

Це справді дало мені дорогоцінний час, щоб стати у чергу та підшукати донора. Адже рідних, які могли б поділитися шматочком печінки у мене немає.

Після цього я поїхала в інститут хірургії та трансплантології ім. Шалімова, де мене поставили в чергу.

– Про що ви думали у період, коли чекали на появу донора? 

Коли мені сказали, що потрібна трансплантація, то я одразу відреагувала на це так: “Це зі сфери фантастики”. Я у все це не вірила, бо думала, що у нашій країні – це неможливо. А за кордон їхати у нас не було можливості. Мене родичі вмовили поїхати в Київ і стати у чергу, бо для мене це було чимось нереальним. Я була налаштована на те, що нічого не вийде.

Також бувають такі ситуації, як у мене, коли людина стає на чергу, у неї немає донорів серед рідних. І, на жаль, люди просто не доживають, адже зараз у нас із цим тяжко. Посмертне донорство ще не розвинене в Україні. Родичі часто не погоджуються на трансплантацію, бояться або ж просто не хочуть. От про що я думала.

– Коли ви дізналися, що для вас знайшли підходящого донора?

– Із жовтня до грудня 2020 року мені телефонували тричі та повідомляли, що є потенційний донор. Вони проводили різні аналізи, але кожного разу щось не сходилося та не виходило. Я взагалі не була впевнена, що мені можуть справді знайти донора. З самого початку, коли мені сказали про трансплантацію, я подумала, що це кінець. Скільки проживу, стільки й проживу.

Але доля усміхнулася мені. 25 грудня ввечері був звичайний день, я була на роботі. Як раптом зателефонував мій лікар і запитав, чи я здорова. Адже якби у мене був би хоча б нежить, операція не відбулася б. Він повідомив, що є потенційний донор у Львові. 26 грудня о 20.00 я з чоловіком приїхала у Львів. Дорогою я думала тільки про одне: “Хоч би все вийшло”.

– Як проходила підготовка до операції

Я приїхала у Львів. Мене одразу поклали у палату і взяли всі необхідні аналізи. Мені сказали, щоб я відпочила. А наступного дня мене мали забрати в операційну. Якщо чесно, я думала, що не зможу заснути, бо нервуватиму. Але я лягла і міцно заснула, ні про що не думаючи. Я сама була в шоці від такого.

Зранку 27 грудня до мене прийшли лікарі, які приїхали на операцію з Києва. Вони мене вели з самого початку. Також були лікарі зі Львова. Вони запитали, як мій настрій, а я відповіла, що все добре. Тому о 12.00 почалася операція й о 00.00 вона успішно закінчилася.

– Хто вам найбільше запам’ятався з лікарів?

– Якщо чесно, лікарів було дуже багато. Пам’ятаю прекрасного лікаря-анестезіолога. Вона заспокоювала мене перед операцією, говорила зі мною. Також пам’ятаю інтерна Володимира. Він теж старався налаштувати мене на позитив. Найголовнішими були лікарі у Львові – Олег Самчук та Максим Овечко.

А з Києва приїхав Олександр Гриненко, Андрій Жиленко, який вів мене до операції та після. Андрій Іванович був зі мною постійно – і зранку, і ввечері. І якщо якийсь показник був не в нормі – він тут як тут.

Усі доклали зусиль. Я настільки вражена і навіть не підозрювала, що у нас є такі талановиті лікарі. Ці люди на своєму місці. Олег Самчук – неймовірний спеціаліст. Коли я їхала додому після операції, він на листочку написав мені номер свого телефону і сказав його обов’язково набрати. Я хотіла б кожному особисто висловити величезну подяку, адже вони зробили щось нереальне.

– Коли ви повернулися додому? 

– Мене виписали з лікарні 22 січня. Тобто усі новорічні свята, навіть свій день народження, я святкувала у лікарні. За мною приїхав чоловік, моя дочка з квітами. Вони забрали мене додому.

– Чи справді операція пройшла повністю державним коштом?

Так. Всі найнеобхідніші ліки надавала мені лікарня. Ми купували тільки дріб’язкові препарати, наприклад противірусні та інше. Адже це не входило у програму.

Але всі уколи, крапельниці, найдорожчі препарати – покривалися державою. Якби це все прийшлося купити самостійно, було б дуже важко, адже це величезна сума.

Навіть зараз держава покриває мені деякі препарати. Наприклад, я зараз п’ю препарат, одна упаковка якого коштує близько 10 тис. А мені таких потрібно три пачки на місяць.

– Ви спілкувалися з рідними донора?

– Я спілкувалася з сином мого донора у березні 2021 року під час з’їзду у Львові всіх реципієнтів. Моїм донором стала 47-річна Наталя, мати Любомира. У неї стався крововилив у мозок, і син дозволив віддати чотири органи матері – серце, нирки, печінку.

Ми всі вчотирьох зустрілися із сином, щоб поспілкуватися. Зустріч була душевною – наплакалися та наговорилися. Ми всі дуже йому вдячні за таке рішення, яке врятувало нам життя. Він зміг знайти у собі сили на це. Справді, це дуже тяжкий момент – зібрати всю волю в кулак і підписати документи. Я ніколи цього не забуду і буду вдячна йому все своє життя.

Я обов’язково поїду у Львів на могилу його матері, щоб ще раз сказати дякую за шанс на життя.

– Хто вас увесь цей час підтримував?

Це мої дорогоцінні чоловік та 12-річна дочка. Ну і, звісно, моя хороша подруга. Кожного разу, коли у мене починалася кровотеча, вона швидко прибігала до мене та викликала швидку. Також моя тітка і сестра. Насправді величезна кількість людей підтримувала мене. За це я їм дуже вдячна.

Рідним дісталося найбільше. Вони пережили все разом зі мною.

– Чим займаєтеся зараз?

– Я поки що не працюю. Лікарі сказали, що після операції необхідно рік побути вдома. Адже я приймаю препарати, які придушують імунітет, щоб печінка повноцінно прижилася. Тому й не контактую з великою кількістю людей, бо є ризик інфікування різними хворобами.

Зараз я повністю зі своєю сім’єю. Мені дочка інколи навіть каже, що вона не хоче йти до школи, бо хоче побути зі мною.

– Можливо, ви знайшли собі якесь хобі?

– Моєю мрією було отримати права. Але чомусь постійно не вистачало часу на це. Поки я була вдома, я ходила на навчання, закінчила його і от – тепер із задоволенням їжджу на машині. Це моє улюблене заняття.

– Чи хочете повернутися на роботу?

Я працюю в малесенькому магазинчику жіночого одягу. Там я вже багато років. Із задоволенням  повернулася б туди. У мене дуже багато постійних клієнтів, які чекають мене, телефонують.

А коли я приходжу в гості на роботу, то всі колеги раді мене бачити та чекають, коли я вийду працювати.

– Яку пораду ви можете дати нашим читачам, які потрапили у схожу ситуацію? 

– Єдине, що я скажу – ніколи не потрібно опускати руки. Треба йти до кінця, пробувати, боротися і старатися. Чесно скажу, якби рідні не підштовхували мене в спину і якби не повні сліз очі моєї дочки, може, я й взагалі нічого б не робила. Варіанти є завжди, просто їх треба добре випробувати. Не варто забувати про віру та надію. Бо інколи дива справді трапляються.

Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Знайшли помилку в тексті?
Помилка