Фото Новини

Чоловік був весь у крові, а син благав його не вмирати: історія пацієнтки Лікарів без кордонів

врачи без границ

Волонтери евакуаційного поїзда, організованого міжнародною організацією Лікарі без кордонів, кожен день чують повні драматизму історії своїх пацієнтів. Як, наприклад, історію цієї 30-річної жінки, яка розповіла, що пережила її сім’я. Вона просила не називати її ім’я з міркувань безпеки.

…Коли біля її будинку в Маріуполі пролунав потужний вибух, вони з чоловіком вирішили перебратися до його батьків, які жили в приватному будинку. Там пробули кілька тижнів.

– Мій чоловік поліцейський. Тому, коли пішли чутки про облави на українських правоохоронців, ми вирішили покинути місто, – розповідає жінка.

Зараз дивляться

За її словами, для цього знадобився майже тиждень. Покинути місто було складно ще й тому, що практично всі мости були зруйновані. Крім одного.

– У машину набилося п’ятеро людей: я, чоловік, син, сестра, її трирічна дочка. Батьків довелося залишити вдома, просто не вистачало місця, – згадує співрозмовниця волонтерів.

Розповідає, що на авто наклеїли табличку “Тут діти”. Старий одяг використовували як білий прапор.

– Коли ми дісталися до центру, почули вибухи і побачили чоловіка, який лежав на землі. Його ноги були окремо від верхньої частини тіла.

Нещасний благав про допомогу і намагався підповзти до машини, але ті, що в ній перебували, не могли собі цього дозволити. Треба було рухатися далі. Під артобстрілами, потім під стріляниною.

Раптом автомобіль врізався в щось металеве й зупинився. Жінка побачила, що її чоловік весь у крові. Коли трохи прийшла до тями від шоку, з’ясувалося, що у нього дуже пошкоджене око. Діти почали плакати, а син благав тата не вмирати.

Потім раптом все стихло. Авто стояло на місці. Всі боялися, що стрілянина знову відновиться, як тільки рушать.

Жінці вдалося накласти чоловікові гемостатичний бинт для зупинки кровотечі. Потім перевірила, чи всі інші живі.

– Коли ми дісталися до лікарні в 17-му мікрорайоні – єдиної функціонуючої лікарні в усьому місті – там була операційна, але не було спеціалізованих хірургів, – продовжує вона свою розповідь.

Чергові медики сказали, що з 24 лютого працюють практично безперервно. Направили чоловіка в офтальмологічне відділення.
Зробити операцію не було можливості через відсутність електрики. Тому просто зшили верхню повіку з нижньою. Це все, що вони могли зробити.

У лікарні виділили два ліжка. Вночі у чоловіка почалося блювання з кров’ю.

Вранці побачили автобуси перед лікарнею, які йшли на Володарське.

– Коли ми дісталися до Володарського, там не було лікарів, тільки волонтери роздавали знеболювальні й бинти. Там ми провели два дні в місцевій художній школі, де чоловік спав на дерев’яних піддонах, а ми сиділи на табуретах.

Дістатися до більш-менш пристойної лікарні вдалося завдяки місцевому жителю, який за гроші брався відвозити людей у відносно велике місто поблизу.

Рентген показав, що чоловікові зашили ліве око разом з осколками скла. Але в операції відмовили. Хоча стан пораненого помітно погіршився.

– П’ять днів ми пробули в місцевій церкві, де нас забезпечували їжею. Це був перший раз за півтора місяця, коли ми мали гарячу воду.

1 квітня рушили далі. На шляху сім’ю чекали колеги чоловіка, які відвезли його до лікарні в Дніпрі. Там нарешті зробили операцію. З’ясувалося, що незважаючи на те, що минув тиждень після травми, інфекція не поширилася на мозок.

Але чоловікові потрібне ще одне втручання з реконструкції очниці. Іншими словами, йому встановлять протез ока.

За словами жінки, в Дніпрі вони провели півтора місяця. Тепер медичним потягом добираються до Львова.

Так багато всього сталося після початку війни. Всі сльози вже виплакані, і тепер я хочу рухатися далі, – зізнається співрозмовниця медиків евакуаційного поїзда, організованого Лікарями без кордонів.

Джерело: Лікарі без кордонів

Фото: Лікарі без кордонів

Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Loading...
Підтримати Факти ICTV
Знайшли помилку в тексті?
Помилка