Про реальний стан речей в медичній галузі та підхід до реформ в інтерв’ю Фактам ICTV розповіла народний депутат України, заступник Голови Комітету ВРУ з питань охорони здоров’я Ірина Сисоєнко.

– Що необхідно для реформи охорони здоров’я?

Перш за все, прийняти нове законодавство. Ми до цих пір живемо за законами часів Радянського союзу.

До того ж потрібні додаткові гроші, щоб модернізувати і створювати нові процеси. Зараз, звичайно, зміни відбуваються, але лише в рамках фінансування, закладеного в бюджеті.

Система охорони здоров’я фінансується за залишковим принципом.

Щороку медицина недофінансована більше ніж на 50%.

Тому наше першочергове завдання – ефективно використовувати ті гроші, які виділяються в бюджеті.

У 2017 році передбачається 3% від ВВП. З державного бюджету України наступного року на охорону здоров’я передбачено майже 77 млрд грн, з них Міністерству охорони здоров’я України – 62 млрд грн.

Виходить, що закладено на 3 млрд грн більше, ніж у цьому році. Але це гроші не на реформу.  Вони підуть на закупівлю більшої кількості лікарських препаратів, на утримання інфраструктури лікарні, як це відбувалося всі ці роки.

Гроші повинні йти безпосередньо на фактичну оплату медичних послуг для пацієнта і його потреби.

Якщо вдасться це зробити, можна сказати, що реформа розпочата.

– Що потрібно зробити?

Парламент повинен, нарешті, прийняти багатостраждальний законопроект про автономізацію медичних установ. Це перший крок, який повинен змінити систему охорони здоров’я і зробити з лікарень некомерційні, неприбуткові підприємства, щоб вони могли самостійно приймати рішення, на що витрачати гроші, які вони отримують.

– Що це означає?

Якщо у лікарні є потреба на закупівлю певного медобладнання або додаткових ліків – вони мають на це право. Але сьогодні кожна стаття їхніх витрат визначена державою, головний лікар обмежений у своїх повноваженнях.

80% коштів йде на мізерну зарплату, а решта – на комунальні витрати самих лікарень, величезних пострадянських приміщень.

Ви знаєте, що в Україні близько 9 тис. великих лікарень? Уявіть, скільки це ліжко-місць.

Щороку одна лікарня витрачає кілька мільйонів гривень тільки на власне утримання. При цьому приміщення часто стоять напівпорожніми, бо там мало пацієнтів.

Наприклад, є пологові будинки, в яких відбуваються одні пологи в добу, але на їх утримання держава витрачає великі кошти. Це не є правильно.

Платити потрібно за надану послугу. Пацієнт прийшов до лікаря, так нехай держава і заплатить за ту послугу, яку надали йому у лікарні.

В суму послуги повинна бути закладена заробітна плата лікаря і вартість медикаментів. Це принцип “гроші за пацієнта”.

– Це і є ідеальний варіант?

Така система існує у всіх розвинених країнах, і так повинно бути у нас. Всі пострадянські країни вже давно перейшли на цю модель фінансування. І тільки ми до цих пір не можемо зробити перший крок.

– У нас фінансування залежить від показника ліжко-місць?

Так цілком вірно. Залежно від кількості ліжко-місць формується кількість грошей, що отримує лікарня. Тому завжди додатково ‘’нарощується’’ кількість пацієнтів.

– Замість того, щоб в лікарні перебувати 3-5 днів після операції, наші пацієнти лежать до 21 дня, хоча потреби медичної в цьому зовсім немає.

Це обумовлено тим, що заповнюваність ліжок гарантує лікарням кошти, які вони звикли отримувати.

– У МОЗі озвучили, що будуть боротися з планом ліжко-днів в наших лікарнях. Щось змінюється в цьому напрямку?

Так, вони це роблять. Але питання в тому, що коли якусь сферу відпускають в самостійне плавання, головний лікар і чиновники на місцях самі починають приймати відповідні рішення. При цьому вони нічим не регламентовані, у них немає методики правильного зменшення ліжко-місць, вони обмежені тільки цифрами.

Як результат, це призводить до того, що на півдні України, де скорочуються ургентні хірургічні, акушерсько-гінекологічні ліжко-місця, закривають відділення і залишають тільки терапевтичні ліжка в лікарнях.

Це призведе до того, що вторинна медична допомога стане менш доступною для населення, яке стає заручником таких управлінських рішень – необґрунтованих і мотивованих лише якимись фінансовими бажаннями і корупційними мотивами.

– Чи можемо ми визнавати той факт, що в охороні здоров’я ситуація катастрофічна?

Так, я повністю з цим згодна. При оцінюванні системи охорони здоров’я країни, за основу береться оцінка материнської і дитячої смертності. В Україні в порівнянні з європейськими країнами, вона в 2,5 рази вище.

З 1991 по 2015 роки кількість дитячого населення в нашій країні зменшилася на 43%. Це жахлива цифра.

Це означає, що в нашій країні з системою охорони здоров’я колосальна проблема.

– А що буде, якщо ми замінимо лікарів швидкої допомоги на парамедиків?

Всі ці роки в Україні діяла така модель: людина викликає швидку, вона приїжджає і допомагає на місці.

Принцип парамедиків інший – швидка приїхала, забрала пацієнта і відвезла його в лікарню для надання медичної допомоги.

Так ось у нас ця система на даний момент не вийде – у нас нікуди везти.

В Україні немає, як в США, лікарень інтенсивного лікування з відділеннями невідкладної швидкої допомоги і командою лікарів швидкого реагування в необхідній кількості.

Тому першочергове завдання – сформувати ці лікарні, щоб парамедикам було, куди везти пацієнта.

Парамедик може надати медичну допомогу тільки на домедичному етапі. А бригада швидкої допомоги – це в першу чергу лікарі.

Вони приїжджають і рятують людину: зупиняють якісь процеси, лікують. І вже потім стає питання госпіталізації. Найчастіше в ньому немає потреби, адже лікар швидкої допомоги вже допоміг пацієнтові. Парамедик цього робити не буде.

– Я так розумію, Ви вважаєте, що не потрібно цього робити?

По-перше, ми повинні розуміти, що в Україні зараз 52 тис. лікарів швидкої допомоги. Ми не можемо їх всіх звільнити і набрати парамедиків.

У форматі реформ екстреної медичної допомоги я, однозначно, підтримую те, що надавати першу медичну допомогу повинні вміти і пожежні, і поліцейські і т.д. Але зараз міняти лікарів екстреної медичної допомоги на когось іншого буде неправильно.

Ми не можемо ламати одне, не збудувавши щось натомість.

Давайте спочатку створимо лікарні інтенсивного лікування. Це відділення із збудованою системою надання допомоги:

• за 10 хвилин приїжджає швидка,
• бригада лікарів в лікарні вже чекає їх,
• знає, з яким діагнозом везуть пацієнта,
• операційна готова,
• процес надання допомоги відбувається моментально.

Ось коли ми збудуємо цей чіткий алгоритм, тоді ми зможемо сказати, що у нас побудована медична допомога і можна навчати парамедиків.

До речі, можна навчити і зробити парамедиками водіїв швидкої допомоги. Вони не задіяні в наданні медичної допомоги, а разом з тим, могли б стати додатковими руками під час рятування людини.

– Американський досвід нам не підходить. На кого нам потрібно рівнятися або необхідно придумати щось своє?

У нас в 2008 році був прийнятий Закон України про екстрену медичну допомогу, і, на жаль, його виконали тільки кілька областей. Я наполягаю, щоб в бюджеті на наступний рік областям були виділені гроші саме на формування екстреної медичної допомоги.

Необхідно на обласному рівні створити диспетчерські, обладнані електронними програмами і GPS-навігаторами, які допомогли б сформувати комунікацію і координацію всіх машин.

Потрібно сформувати команди диспетчерів, які, отримуючи виклики на телефон, бачили б на великому екрані кожну машину, яка знаходиться в області, співвідносили її розташування з місцем виклику, швидко координували її приїзд до пацієнта, а також в телефонному режимі допомагали лікарям швидкої приймати рішення по госпіталізації пацієнтів.

Це зробити легко: області повинні просто почати виконувати Закон, який у нас прийнято, але абсолютно не працює.

– Чому він не працює?

Тому що на все це – диспетчерські, навігатори, комплектацію машин – потрібні гроші. І не всі регіони змогли до цього часу на рівні обласних бюджетів профінансувати побудову цієї системи.

Але так не скрізь, в деяких областях вона прекрасно працює. Наприклад, в Харкові в системі екстреної медичної допомоги об’єднали місто і область. У них прекрасна диспетчерська з оперативною комунікацією – швидка приїжджає за 7-10 хвилин в будь-яку точку міста і області. Це те, чому варто вчитися іншим областям.

Я возила туди фахівців з Київської області переймати досвід. І я рада, що за результатами нашого навчання депутати обласної ради прийняли програму по екстреній медичній допомозі для Київської області. Зараз ми працюємо над тим, щоб сформувати таку диспетчерську в Київській області на ті гроші, які виділені з обласного бюджету.

– А скільки потрібно грошей областям?

Складно сказати по кожній області.

Диспетчерська і складові – 15-18 млн. грн.

У цю суму входить комп’ютерне забезпечення, зарплати співробітникам (близько 90 осіб). Потрібно також окремо враховувати потребу областей по машинам, де їх більше, де менше.

Я наполягаю, щоб регіонам ці гроші були виділені.

70% життів людей можна зберегти, якщо швидка приїжджає вчасно і надає медичну допомогу.

У боротьбі за те, щоб ми перестали лідирувати в смертності населення, в першу чергу, у нас повинна бути екстрена медична допомога.

– А як ви ставитеся до того, що хочуть прибрати категорії лікарів, замінити їх на так зване ліцензування?

Лікарям першої медичної допомоги хочуть надати можливість стати ФОПамі, щоб вони, надаючи свою медичну практику, не були прив’язані до медичного закладу.

В такому випадку пацієнт сам вибиратиме лікаря, а той буде отримувати гроші за саму послугу. Потім лікар вже сам буде приймати рішення, де йому подобається працювати, і чи треба йому орендувати якийсь кабінет.

При існуючому стані речей, наприклад, стоматологи, які працюють зараз в зоні АТО, надають солдатам медичну допомогу незаконно, тому що прив’язані своєю ліцензією до певного місця.

Тобто, якщо лікар-стоматолог працює в київській міській стоматологічній лікарні, він повинен надавати медичну допомогу тільки там. А якщо він їде в АТО і допомагає там хлопцям, він вже поза законом. І це неправильно.

Лікарям потрібно на законодавчому рівні зняти прив’язку до території, при наявності диплома і акредитації, треба дати можливість працювати там, де він вважає за потрібне.

Марина Лишак.