“Привезли хлопця із простріленим стегном, і раптом – зупинка серця!” Як лікарі пологового Київщини поранених лікували

Лариса Божко журналістка розділу Здоров'я
“Привезли хлопця із простріленим стегном, і раптом – зупинка серця!” Як лікарі пологового Київщини поранених лікували

Сьогодні Міжнародний день лікаря. У цей день медики стають героями публікацій. Та найчастіше журналісти пишуть про іменитих фахівців, що зробили якийсь неймовірний внесок у розвиток медичної науки. А людям, що кожного дня виконують рутинну роботу, частіше просто дякують.

Але так сталося, що зараз в Україні медики, що виконують звичну роботу – справжні герої. Тому що вони працюють під кулями, під артилерійськими та ракетними обстрілами, і коли навкруг лікарень окупанти.

У лютому 2022 року ворог дуже швидко дістався до передмість Києва, і курортні місця Ворзеля та Ірпеня, де розташовані численні медичні заклади, стали полем бою.

Наталія Орловська, лікарка-анестезіологиня Ірпінського пологового будинку в смт Ворзель розповіла, як працювалося лікарям у ті перші дні війни.

– Нам казали, що знають про нас, пам’ятають, але дістатися не можуть, – згадує лікарка. – Це були першi дні, коли точилися бої в Гостомелі, Бучі й Ірпені. Шибки дрижали від ранку й до ночі через вибухи. Вулицями їздили V-танки. Не було зв’язку, електрики, води. А ми приймали пологи і оперували поранених цивільних.

До Ворзеля везли вагітних. Медики робили кесареві розтини, приймали пологи. Все як завжди, тільки в той час все це було під постійними обстрілами.

– Робиш анестезію на операції – все тремтить. Кожного разу боялися, що зараз нас всіх накриє, – розповідає Наталія Орловська. – А потім вулицями поїхали V-танки. Дивишся і думаєш: “А якщо розверне гармату?” Від пологового тоді нічого б не лишилось.

1 березня не стало електрики, працювали на генераторі: увечері прогрівали лікарню, або ж щоб дати світло в операційну.

Лікарі спали одягнені, бо падали від утоми. Породіллі з немовлятами розташувалися у коридорах, укутані в матраци. Та ніхто не панікував, не вчиняв істерик.

Лікарі вдячні місцевим мешканцям за допомогу. Хлопці добули десь купу ліків, приносили курей, консерви.

– Пам’ятаю, хтось приніс відро теплого курячого бульйону. Уявляєте? Зварили десь. А місцевий лікар щовечора стежками ходив додому, – розповіла лікарка. – Курочок годував і варив гарячий суп чи кашу, і нам приносив. Ми з ліхтариками вечеряли, чай пили.

3 березня почали надходити поранені цивільні. Окупанти просто відстрілювали мирних, як мішені: хлопець із кульовим у хребет, чоловік із легеневою кровотечею.

У пологовому не було профільних хірургів, але медичну допомогу надавали. Спочатку оперували акушери-гінекологи, робили переливання, а потім вдалося знайти ще двох хірургів з місцевих.

Якось привезли хлопця з простреленою стегновою артерією. Аж раптом у нього – зупинка серця.  Реанімували, запустили, перев’язали. А далі що? Треба ж рятувати ногу від гангрени, а лікарня заблокована.

Або приїхала машина з білими пов’язками і написом “ДЕТИ”. А там 11-річна дівчинка на задньому сидінні без тями, прострелена голова. Усі плакали, така вона гарненька. Прийняли, рану закрили, за два дні вона отямилася. Усіх впізнала, заговорила. Лікарі були щасливі.

– Того дня до нас заїхали окупанти. Вийшли з автоматами. Я думала – все. А дівчата наші не витримали. Почали кричати: “А дівчинку маленьку за що? Це що, військовий об’єкт?” Вони розвернулися і поїхали. Всі перехрестилися, бо думали, що то кінець, – згадала Наталія.

Війна згуртувала всіх: завідувачка пологового, як матір, про всіх піклувалася, заспокоювала. Два чоловіки, які були на партнерських пологах зі своїми жінками, і підлогу мили, і воду носили, у всьому допомагали. Медики і пацієнти стали однією великою родиною, яка опинилася на лінії вогню, на межі виживання.

Директор лікарні Антон Довгопол двічі проривався з Бучі, привозив ліки, продукти, воду. А на третій раз окупанти його не випустили. Уже  закінчувалася їжа, дизпалива для генератора лишалося на добу, тяжкі поранені потребували евакуації…

І 8 березня сталося диво!

– Уявіть, у двір пологового заїжджає лікарняний бус у супроводі російських танків, а за кермом – наш директор. Не знаю, чого це йому коштувало, але ми були вражені. Це був подвиг.

Машину розвантажили, а в неї помістили тяжких: ту дівчинку і хлопців із пораненням хребта й стегна.

9 березня вдалося евакуюватися й решті. Спочатку зеленим коридором вивезли жінок із дітьми. Останньою машиною їхали медики.

Вони не пам’ятають, як вибиралися, бо навкруги і стріляли, і бомбили, а вже у квітні колектив повернувся у пологовий. Відмили, почистили і знову почалася звична робота: пологи, гінекологічні операції… Життя триває.