Три місяці тому він тримав у руках автомат, а тепер – свою первістку Раду. Бавить її у Національному реабілітаційному центрі Незламні.
За першими місяцями життя донечки 31-річний командир роти Володимир Рудковський спостерігав з екрану телефона – в коротких перервах між боями.
– Коли дружина скидала відео з донькою, я розумів – що не день, вона дорослішає, з’являються якісь нові емоції, а я – не поряд. Оце тяжко, – згадує боєць.
Сам Володимир із міста Сарни на Рівненщині. Там працював у пресслужбі міськради, популяризував спорт і займався доброчинністю. До ЗСУ пішов добровільно, коли дружина вже була вагітною.
– Я думав лише про те, що це історична битва, ми з ними воюємо не 100, не 200-300 років, і якщо доведеться, загину з честю, – зовсім без пафосу каже Володимир.
Володимиру випало бити ворогів на Запорізькому напрямку, там, де вони, в прямому сенсі, закопались у нашу землю.
Під час штурму укріплень росіян Володимир і зазнав важкого поранення.
Тієї ночі не до сну було не лише бійцю на позиції, а й його дружині та донечці в далекому тилу.
– Ми лежимо, нас обстрілюють із мінометів і раптом від Юлі перший раз приходить повідомлення: “в тебе все добре?”, – згадує Володимир.
Юлія розказує, що саме в ту ніч вони з донечкою не спали – у малої була істерика, мама не могла зрозуміти, що з дитям. Такого ніколи не траплялося. Чомусь захотілося написати коханому. Юля каже, що це розповідає, а в самої мурашки по шкірі.
Він відписав, що все добре. А вже за кілька годин, рятуючи побратима, потрапив під ворожий вогонь.
– З цього місця дуже-дуже високо летіла кров. Як у фільмах Тарантіно, – намагається у присутності дружини жартувати чоловік.
Побратим, якого рятував Рудковський, вже повністю одужав. А от на долю Володимира випало дві ампутації.
Хірурги після поранення відрізали Володимиру частини стопи. А коли чоловік приїхав на реабілітацію та протезування до Львова – у Центр Незламні, – йому запропонували провести повторну ампутацію.
Керівник напрямку хірургії Центру Незламні Гнат Герич каже, що через це, на жаль, проходить кожен другий воїн із понівеченою стопою.
– Інакше – нормального протезу, на якому справді можна впевнено ходити, встановити неможливо. Можна лише той, який прикриває косметичний дефект, – пояснює лікар.
Багато поранених через психологічний стан не погоджуються на додаткову ампутацію.
Володимир, для якого було надважливо лишиться після поранення активним і у житті, й у спорті – погодився.
Після реампутації не пропускав жодного заняття з реабілітації, бо дуже хотів чимшвидше отримати й опанувати штучну кінцівку.
Відвідував не лише обов’язкові тренування, а і всі додаткові – приміром, йогу.
– У мене день розписаний з 9-ї ранку до 5-ї вечора. Я вже за два тижні почувався, ніби з двома ногами, – говорить Володимир.
За кілька тижнів після операції він отримав протез, ще за кілька – ходив на ньому вже без милиці.
Його відновлення блискавичне і вже підходить до завершення. Весь цей шлях з ним поряд його дівчата – дружина Юля і донечка Рада.
На своєму протезі гордовито носить вулицею свою малу, а дружина розчулено за ними спостерігає.
Фото: Незламні
