Ексклюзив Фото Актуально

“Мої очі – це Плюша”: незрячий українець завдяки собаці-поводирю повернувся до життя

“Мої очі – це Плюша”: незрячий українець завдяки собаці-поводирю повернувся до життя

29 січня 1929 року в штаті Теннессі у Сполучених штатах Америки цього дня було засновано школу для собак The Seeing Eye – Око, що бачить – де готували собак-поводирів для незрячих. З того часу у цей день відзначають День народження Ока, що бачить.

Собака-поводир – це не просто друг людини або домашній улюбленець. Це спеціально навчена тварина з певними навичками, яка допомагає незрячій людині у всіх сферах життя.

50-річний Сергій Гаврилюк із Новомосковська Дніпропетровської області втратив зір унаслідок виробничої травми ще у  1989 році. У 1992-му, перебуваючи на лікуванні в США, дізнався, що є спеціально навчені собаки-поводирі. Відтоді він мріяв колись отримати такого помічника.

Навчившись працювати з інтернетом, почав шукати інформацію про собак-поводирів.

– Я зв’язувався з різними благодійними організаціями із різних країн: Америки, Британії. І з’ясував, що там собак-поводирів готують та безкоштовно передають незрячим людям, якщо вони є громадянами тієї країни. А іноземець може купити готового поводиря, проте це коштує дуже дорого. Приблизно 1 млн грн. Сума непідйомна для людини з інвалідністю, – розповів Сергій.

Але Сергієві дуже пощастило. У процесі пошуків він вийшов на Міжнародну поліцейську корпорацію громадської безпеки, де дресирують собак для різних цілей. Тоді якраз працювала програма з підготовки собак-поводирів. Точніше, ентузіасти за свої гроші навчали двох собачок.

Він з’ясував, як можна отримати собаку та поїхав до Одеси.

Плюша

Фото Сергій Гаврилюк. Плюша-іменинниця

– Спочатку ми з Плюшею (так звуть собаку) познайомилися та звикали одне до одного, вивчаючи звички, – розповів Сергій. – Потім почали ходити маршрутами. Було дуже цікаво. Я дивувався, що собака вміє багато чого і справді замінює мені очі. Через два місяці я став щасливим власником Плюші, молодого голден-ретривера.

Вже з чотирилапим помічником Сергій повернувся до Новомосковська і почав знайомити Плюшу з необхідними йому маршрутами.

– До Плюші я мало рухався. З дому якщо й виходив, то у супроводі когось із рідних чи знайомих, соцпрацівників, – згадує Сергій. – А з собакою було набагато простіше. Познайомив її з дорогою до магазину, аптеки, лікарні. І варто лише сказати: “Лікарня”, і Плюша точно знає, куди звернути.

Собака вже сама обирає шлях, якщо бачить перешкоду на старому маршруті. Скільки разів так було, що перериють дорогу чи обгородять якусь територію, де ми ходимо. Плюша обходить ями та огорожі.

Сергій перестав травмуватись, натикаючись на перешкоди. І почав економити час у дорозі, адже ходить впевненіше та швидше.

– Ми навіть зі знайомими незрячими проводили експерименти: хто швидше пройде відрізок шляху – я з собакою або хтось із палицею. З собакою зручніше та швидше. Усі, хто намагався ходити з Плюшею, відзначають, що це класно. І більшість мріє також мати такого помічника.

Ще в дев’яності, перебуваючи за океаном, Сергій навчився робити масаж і незабаром змінив професію. Коли працював у медцентрі, то маршрут був вивчений. А коли медичний центр закрили і довелося робити масаж вдома у клієнтів, то виникала складність: знайти потрібний будинок, під’їзд, поверх. Все треба було розпитувати та рахувати.

Наразі рахує Плюша. Точніше, підказує Сергію, зупиняючись біля кожного під’їзду. А він підраховує зупинки і в такий спосіб дізнається, що це третій під’їзд, а це – п’ятий.

– Ми з Плюшою – єдине ціле, – пояснює Сергій. – я так їй довіряю, що іноді навіть забуваю, що не бачу.

Собака-поводир – це не просто друг. Це двері у світ. Сергій Гаврилюк за ті два роки, що має Плюшу, об’їздив усю Україну. Піднявся на Говерлу та підкорив ще кілька карпатських вершин. Часто він навідується і до столиці.

Фото Сергій Гаврилюк. На Говерлі.

Сергій любить літати літаками. Плюша поділяє його захоплення. Вона проходить у салон, лягає біля ніг і спокійно лежить до посадки. У незнайомому аеропорту вона може сама зорієнтуватися, куди йти: слідує за іншими пасажирами і не помиляється ніколи.

Сергій Гаврилюк

Фото Сергій Гаврилюк. На велопрогулянці.

До речі, дізнавшись, що колись у столичне метро не пустили незрячого хлопця із собакою-поводирем, Сергій вирішив приміряти на себе цю ситуацію.

– Чергова на станції спочатку не погоджувалась пропускати нас, але підійшов поліцейський, перевірив наші документи і сказав, що ми можемо проходити, – розповів Гаврилюк.

Річ у тім, що поводирем собака вважається тільки в тому разі, якщо має спеціальний сертифікат. У Плюші він є. А ось у того хлопця не було, тому що він сам навчав свого пса водити його і екзамени собака не складав.

Ось тут ми і підходимо до цікавої теми: підготовка собак-поводирів. Сергій розповів, що навчання собак-поводирів дуже дороге. І справа ця невигідна, тому що в результаті незрячій людині собака дістається безкоштовно, прибутку немає, а грошей на підготовку йде багато. Ось тому й немає в Україні таких програм.

– Готовий собака-поводир обходиться в тисяч тридцять євро, – розповів керівник кінологічної служби Міжнародної поліцейської корпорації Олег Радомисльський. – Вчать цуценя близько року. По суті, його вирощують і вчать, але оскільки продати його майбутньому власнику неможливо (тільки безоплатна передача), то ніхто не береться за таку клопітку справу.

Є, звісно, люди, які купують цуценя та оплачують підготовку поводиря для себе чи родича, але таких небагато.

Які породи собак підходять

Не будь-який собака зможе пройти жорсткий відбір на посаду поводиря. Це має бути стресостійка, добра, компанійська, але не грайлива, тварина. Незрячому господареві має бути комфортно і надійно з нею.

Найкращі породи для використання у ролі поводирів:

Вівчарки: німецька та східноєвропейська добре піддаються дресируванню, мають відповідний темперамент.

Лабрадор – собака-компаньйон. Має доброзичливий характер, швидко вчиться та адаптується до нового місця.

Голден-ретривер – дуже схожий за якостями з лабрадором. Агресивність йому не притаманна.

Коллі має дуже доброзичливий характер, швидко вчиться.

Усі ці породи мають оптимальний розмір для того, щоб незрячим людям було зручно тримати їх за спеціальну шлею під час пересування.

Наразі потреба у собаках-поводирях не зменшується. Військові конфлікти та ДТП, техногенні аварії та інші катаклізми стають причинами повної чи часткової втрати зору у багатьох молодих людей.

Але на відміну від незрячих минулого, коли їхньою долею ставала робота вдома або в переході, люди, що втратили зір, дедалі частіше заявляють про готовність працювати, брати участь у житті суспільства, загалом жити повноцінним життям. І в багатьох країнах собаки-поводирі стають їм справжніми помічниками та провідниками.

Незрячі українці нічим не відрізняються від англійців чи угорців, але в тих країнах ставлення до людей з інвалідністю дещо інше, ніж в Україні. А шкода, скільки таких активних людей, як Сергій Гаврилюк, могли б працювати на повну і жити на повноцінним життям, якби у них був собака. Справжній собака-поводир з усіма дозволами, які має Плюша. Тоді щасливих українців було б більше.

Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Підтримати Факти ICTV
Знайшли помилку в тексті?
Помилка