Фахівці в області психічного здоров’я по всьому східноєвропейському регіону говорять про збільшення числа пацієнтів з сильною тривогою.

Експерти стверджують, що жителі Східної Європи відчувають себе тісно пов’язаними з конфліктом у своєму регіоні. Хоча насильство ще не виплеснулося за межі України, деякі люди в сусідніх країнах кажуть, що вони складають докладні плани дій в надзвичайних ситуаціях – про всяк випадок.

– Раніше у мене ніколи не було нападів паніки. Але після першого тижня війни я почала думати, що, можливо, мені слід прийняти якісь таблетки, які я прописую своїм пацієнтам, – каже сімейний лікар з Каунаса Симона Нелюбсене.

Деякі її пацієнти скаржаться, що бояться заснути. Їхня тривога може бути глибоко вкорінена і навіть викликана травмою покоління. Картини кровопролиття лише за сотні кілометрів пробуджують хворобливі спогади про звірства, скоєних російськими солдатами під час Другої світової війни, і радянської окупації в цій частині світу багато років тому.

І зараз в регіоні близько 4 млн українських біженців, чиї страждання постійно нагадують про те, наскільки реальна і наскільки близька ця війна.

Зображення в ЗМІ звірств російських солдатів в українському місті Буча тільки посилили ці почуття.

– Коли я побачила ці фотографії, я не могла поворухнутися, – зізнається Симона.

Згідно з висновками фахівців в області психічного здоров’я, в Східній Європі спостерігається сплеск глибокої тривоги, а також запитів на снодійне і дзвінків на гарячі лінії кризових ситуацій.

– Це груба екзистенціальна криза, – вважає психолог з Будапешта Сара Кошег.

Бути в курсі останніх подій війни стало чимось на зразок нав’язливої ідеї для деяких, які сподіваються, що це змусить їх відчувати, що вони краще контролюють ситуацію. Але реальність така, що це має прямо протилежний ефект.

– Є відчуття безсилля. І чим більше ви думаєте про це, тим сильніше це стає, – каже 29-річний соціолог з Вільнюса Вітеніс Деймантас.

Фахівці з психічного здоров’я кажуть, що один із способів відчути себе краще і послабити тривогу – це допомогти комусь іншому.

Але навіть якщо допомога тим, хто безпосередньо постраждав від війни, зменшує почуття безпорадності, вона також ставить людей віч-на-віч зі стражданнями біженців і піддає їх непрямій травмі.

Таке усвідомлення змусило багатьох людей серйозно задуматися про можливість того, що їм, можливо, доведеться покинути свої будинки. Сім’ї в Польщі та Литві розповіли, що обговорювали, які твори мистецтва досить цінні, щоб взяти їх з собою, і які маршрути швидше доставлять їх в більш безпечні країни.

А ще є ті, хто по всій Східній Європі вже став свідком жорстокості війни.

82-річна Ірена Дзевонська, педіатр з Варшави, сказала, що одним з її найперших спогадів було те, як вона ховалася в підвалі з батьками під час Другої світової війни. За її словами, в дитинстві вона бачила, як стріляли в людей, і чула, як нападають на жінок.

– Це просто жахливо – випробувати це вдруге в житті, – зізналася вона.

Дослідження показують, що травма може передаватися з покоління в покоління. У тілі зберігаються фізіологічні відбитки травматичних спогадів, які можуть реактуватися стресовими подіями.

Лікар Симона Нелюбсене розповіла, що член її сім’ї був підданий насильству під час Другої світової війни. Вона описала жахливе, нудотне почуття, коли побачила в новинах повідомлення про сексуальні домагання українських жінок з боку російських солдатів під час цієї війни.

Цей особистий досвід війни зробив насильство в Україні особливо яскравим і болючим для цілих поколінь жителів Східної Європи.