Про те, що довелося пережити на окупованій військами РФ території, журналістам ICTV розповіла медсестра Інна Онищенко з селища Старий Крим, що поблизу Маріуполя, який 27 лютого захопили рашисти.
Інна під обстрілами ходила на виклики до людей з осколковими пораненнями. Рятувала життя тільки з однією аптечкою, коли в її селищі розбомбили єдину амбулаторію і всі аптеки.
З окупації жінка змогла вирватися лише після семи невдалих спроб.
– Мій будинок стоїть на найвищій точці в селищі, а за будинком поле. І перше, що я побачила — це танк, який став біля мого будинку. Він повернув дуло у двір, намагаючись сховатися за будинком у разі обстрілу, – розповідає Інна Онищенко.
Так для неї почався ранок 27 лютого. Вона була вдома з чоловіком, дочкою, зятем, онуком й свекрухою. Коли побачили окупантів, всією сім’єю перебралися в підвал до сусіда.
– Були прильоти прямо біля будинку, за 5-7 метрів величезні воронки. Найстрашніше було, коли щоночі, о 4 ранку, починали літати літаки. Звук ось цих літаків і снарядів, що розриваються, напевно, залишиться довго в пам’яті, – згадує медсестра.
За її словами, в підвалі просиділи 10 днів. Піднімалися тільки, щоб взяти їжу і приготувати щось на багатті. Газу, світла й води вже не було. Тоді ж у селищі з’явилися перші поранені.
Інну знали як досвідчену медсестру, вона 20 років пропрацювала в місцевій амбулаторії. І односельці бігли до неї по допомогу. Але допомогти могла не всім. Були моменти, коли медик була просто безсила.
– Чоловік помер від осколкового поранення в область живота. Ми зверталися до цих військових з проханням вивезти його. Була потрібна хірургічна допомога. Але нам відмовили. Чоловік протягом трьох днів мучився, потім помер. Дружина його поховала у дворі, – розповідає Інна.
Вона згадує, що вже в березні щодня у дворах селища почали з’являтися поховання. В результаті тільки одного прильоту була зруйнована місцева школа, де ховалося кілька сотень людей.
Тіла закопували там же, навколо школи. Там зараз багато хрестів стоїть. Багатьох жертв впізнати так і не вдалося.
Найгірше, згадує Інна, було дивитися на переляканого дворічного онука. Він здригався від кожного гудіння літака й вибуху, і просив хліба. Лише раз вдалося його спекти – на дровах у сусідській печі.
– Розтопили цю грубку, поставили. Спекла й принесла малюку буханець. Треба було бачити, скільки у нього було радості, – каже Інна.
Сім разів разом з родиною вона намагалася виїхати з Маріуполя. Але кожен раз біля зруйнованого обстрілами торгового центру Порт-Сіті евакуація була тільки в Росію. До того ж окупанти вимагали від людей документ про так звану “фільтрацію”.
Інна спеціально їздила за цим папірцем у Старобешеве. Пригадує, що такої принизливої процедури ще в житті не проходила.
– Спочатку заповнюєш анкети. Де працювала, чи знаю співробітників ЗСУ, сусідів. Потім відкочують всі пальці, долоні. Фотографують. Нишпорять в телефоні, шукають якусь інформацію.
Спочатку Маріуполь покинула дочка Інни з чоловіком і онуком. Зараз вони за кордоном. Сама Інна вирішила їхати в Запоріжжя.
Дорога через російські блокпости зайняла два з гаком тижні. Із Запоріжжя дісталася вже до Дніпра. Разом з командою міжнародної організації Лікарі без кордонів працює тут медсестрою. Допомагає в шелтерах таким же біженцям.
– У нас є лікар, медсестра, психолог. Я видаю лікарські препарати, вимірюю тиск, рівень глюкози в крові, пояснюю правила прийому ліків, – розповідає медсестра.
У Маріуполі залишився чоловік Інни. Не захотів залишати свою стареньку матір. Жінка зараз шукає способи, як забрати їх звідти.