8 липня Київ накрила хвиля російських ракет, під удар потрапили і корпуси дитячої лікарні Охматдит.
Серед тих, хто постраждав, були найменші і найвразливіші – хворі дітки.
Молитва у бомбосховищі
Одні з них проходили лікування і реабілітацію, інші – діаліз. Чотиримісячний Тимофій очікував на перев’язку після складної операції на голові.
Щойно почалися вибухи, Наталя, його мама, схопила сина і побігла до укриття лікарні. Вони провели там понад дві години.
Майже весь час жінка відчувала, як її маленький хлопчик тремтить від страху. Тому щільніше пригортала дитину до себе та молилася.
Лікарі і медсестри намагалися їх заспокоїти, і врешті-решт Тимофій заснув.
Довга дорога до Охматдиту
Коли Геннадій, дідусь Тимофія, дізнався про обстріл, одразу ж зателефонував невістці. Та не відповідала, і чоловік мало не збожеволів.
Як ветеран АТО він добре знав, якими страшними можуть бути наслідки ракетних атак.
– Моє серце десь поділося, я не міг дихати. Мій онук, інші діти – як уявив оце все, вже не міг стримати сліз, – згадує Геннадій.
Не вагаючись ані миті, він кинувся до Охматдиту. Дорогою з Глевахи до Києва роїлися тривожні думки, посилюючи страх за життя рідних. Адже зв’язку з Наталею досі не було.
– Поки їхав, я думав, що триста разів помру, – каже ветеран.
Згадав, як вони з дружиною вирвалися з окупації Запорізької області, де пережили найгірші часи. Лише у травні 2024 року подружжя нарешті дісталися на підконтрольні Україні території.
Тоді Геннадій вперше побачив новонародженого онука. А тепер найбільше за все дідусь жадав, щоб все було з ним гаразд.
Коли він прибув до Охматдиту, перед ним постала майже апокаліптична картина – розбиті вікна, зруйновані стіни, стовпи диму, що підіймалися до неба.
Чоловік відчайдушно намагався пробитися до лікарні, але поліція не дозволяла через повітряну тривогу. Його охопив безмежний страх – чи живі його рідні? На щастя, так.
Зустріч з онуком
Після відбою лікарі провели огляд Тимофія і зробили перев’язку. Наталя зв’язалася зі свекром, і вони домовилися зустрітися на вулиці біля виходу з лікарні.
Надворі, коли вона йшла по уламках, тримаючи сина на руках, жінка раптом побачила бентежний погляд Геннадія, який кинувся їм назустріч, не стримуючи сліз.
– Як же я його цілував, коли побачив, як я плакав. Я ніс свого онучка на руках, і всі давали мені дорогу. Рятувальники, поліцейські, люди, всі розступилися, – каже Геннадій, голос якого тремтить від хвилювання.
На жаль, не всі змогли обійняти своїх дітей. В одній з київських лікарень помер маленький хлопчик, який перебував у критичному стані у відділенні реанімації Охматдиту.
Але цей день, як і більшість днів цієї жахливої війни, всі українці запам’ятають назавжди.
Фото: Охматдит