У 2021 році Україна святкує своє 30-річчя. За цей короткий час у житті країни відбулася низка подій, які відобразилися на психологічному портреті громадян.
Разом із політичним психологом Світланою Чуніхіною Факти ICTV розібралися, як змінилися українці за роки незалежності.
– Чи можна говорити про те, що психологічний портрет українців змінився за 30 років? Якщо так, то які події вплинули на це?
– Оскільки йдеться про зміни в суспільстві у доволі тривалій перспективі, то відстежити вплив якихось окремих подій на цей процес майже неможливо. Тому будемо говорити про тенденції.
Дослідження засвідчують, що найпомітніші зміни відбулися у ставленні українців до свого життя і тієї ситуації, у якій це життя триває. Навколо стало значно більше людей, задоволених життям.
За даними моніторингу, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України у 2021 році, задоволених виявилося більше, ніж незадоволених. І це, безумовно, нова психологічна риса, новий стан суспільства.
– Це тому що жити почали краще?
– Йдеться не про те, що якось радикально і масово поліпшилося матеріальне становище громадян, хоча воно певною мірою й покращилося.
І проблем не стало менше, ніж 15 років тому – їх навіть стало більше. І не можна сказати, що люди навчилися не помічати труднощів, закривати очі на вади реальності.
Навпаки, вони навчилися точніше оцінювати і краще розуміти ситуацію, у якій живуть.
Наприклад, українці загалом розуміють те, що ситуація у країні багато у чому залежить від доброї (хоча частіше злої) волі різноспрямованих сил – внутрішніх і зовнішніх – влади, національного та іноземного капіталу, урядів інших держав, які набагато впливовіші за національний уряд.
Та попри ці непрості обставини, а, може, і завдяки їм, дедалі більше співгромадян воліють брати на себе відповідальність за власне життя і мати справу з наслідками власних рішень.
Наприклад, у 2014 році кількість респондентів, згодних з тим, що рівень їхнього добробуту залежить першочергово від них самих, була рівною числу тих, хто так не вважає, – 38,6% і 39,2% відповідно. У 2021 року це співвідношення змінилося значною мірою: 46,8% сьогодні готові розраховувати на власні сили і 33,9% поки що не готові.
– Тобто тепер громадяни стали відповідальнішими. А які ще нові риси з’явилися в українців?
– Тут хотілося б обговорити не так нові риси, як нові виклики і завдання, які перед людьми з’явилися за останні 30 років.
Життя звичайної людини сьогодні значно відрізняється від того, що було наприкінці ХХ століття. І тут українці мало чим відрізняються від представників інших країн.
По-перше, ми живемо в умовах цілковитої невизначеності майбутнього. Невизначеність стосується всього – власності, роботи, фінансів, особистих відносин.
Традиційні інститути трансформуються в щось інше, зв’язки стоншуються, доходи більше не обіцяють стабільно зростати. Сучасна людина переходить з однієї прекарності (тимчасовий стан) в іншу, сподіваючись, що десь там за горизонтом їй випаде щаслива можливість поліпшити своє життя.
Українці рятуються від цих примар невизначеного майбутнього традиційним для себе способом – через зміцнення родинних і дружніх зв’язків, створення надійних кіл довіри і підтримки. Це дає змогу відносно безболісно проходити через кризи, наприклад, пандемію.
Але це не найкращий стан для появи та просування інновацій, які можуть бути набагато надійнішим способом адаптації до постійної мінливості середовища, ніж сімейні цінності.
– Новим викликом також є і диджиталізація…
– Звичайно, і реакція українського суспільства на запропоноване цифровими технологіями перекроювання життя виявилася доволі стриманою.
Ми не кинулися оцифровувати все, що тільки можна. На рівні інститутів цей опір особливо помітний. Уже років із 15, як маємо плани перейти на електронний документообіг, але всі залізною хваткою тримаються за можливість контактувати з папером.
Хоча у приватне життя ми ці технології впустили повною мірою і дозволили їм там господарювати як завгодно. У цьому проявляється один з багатьох психологічних парадоксів, характерних для українського суспільства – коли на різних рівнях діють різноспрямовані або суперечливі тенденції.
– Революції – усі, що були, та остання з жертвами. Як це відобразилося на різних поколіннях українців?
– Події 2013-2014 років психологи кваліфікують як колективну травму, яка з гострої стадії перейшла в хронічну. Суспільство живе в ситуації постійної загрози, і, гірше того, ця загроза недостатньо чітко артикулюється.
За фактом, в інформаційному просторі легалізовані дві версії того, що відбувається. Перша – Україна перебуває у стані гібридної війни з Російською Федерацією, є жертвою її агресивної політики. Друга – українці є жертвою злочинної влади, яка розв’язала війну з власним народом (характерна для жителів східних регіонів).
Таке подвоєння реальності, коли не зовсім зрозуміло, хто ворог і що відбувається, дезорієнтує людей і позбавляє здатності чинити опір. Війна, що маскується під не-війну, певною мірою більш руйнівна для суспільства, ніж відкриті бойові дії. Саме тому, що неможливо точно ідентифікувати агресора і дати йому відсіч.
– Пандемія коронавірусу. Наскільки вона вплинула – в плюс або в мінус?
– Ні в плюс, ні в мінус. Суспільна реакція на пандемію в Україні виявилася на подив стриманою. Жодних катастрофічних наслідків ні для психологічного самопочуття, ні для стійких соціальних практик не помічено. Чому так сталося, ми до кінця не знаємо.
Можливо тому, що завдяки сімейним цінностям локдаун для українців виявився не покаранням, а, радше, благом. Ну й оскільки з нами не трапилося пандемічного шоку, то і жодних корисних уроків з цієї кризи ми теж не винесли – не було особливої потреби.
– Як ви вважаєте, якими рисами українцям варто пишатися? Що є у нас, чому варто повчитися громадянам інших країн? Чи є те, від чого варто позбавлятися? Чому?
– Я вважаю, що слід поступово відмовлятися від цієї оціночної оптики, від нав’язливого порівнювання себе з іншими суспільствами й народами. Корінь наших проблем не в тому, що нам мало є чим пишатися, і через що нас як спільноту переслідує відчуття колективної неповноцінності.
Проблема в тому, що ми погано вміємо розуміти власні потреби, чи то пак національні інтереси, та відстоювати їх усіма доступними законними засобами. Думаю, це наше завдання-максимум на наступне десятиліття.
– Те, що в України змінилося оточення, на Заході виявилися друзі, а на Північному Сході – країни-друзі та країни-вороги, чи відобразилося це на світосприйнятті українців?
– В України змінилося оточення, але друзів не стало більше. Одна зі значущих відмінностей міжнародних відносин від простих людських стосунків полягає в неможливості дружби. Дружба мовою світової політики – це метафора, що означає стан тимчасового або часткового збігу інтересів, наявності взаємних зобов’язань.
Україна зараз переживає болісний і драматичний період, пов’язаний із розумінням того, що друзів і надійних союзників у нас поки що немає ніде. Небезпека цього періоду не в тому, що народ і еліти дійдуть згоди щодо необхідності якоїсь автаркії, замикання у власному національному панцирі. Це неможливо для України в нинішніх обставинах.
Небезпеку я бачу в тому, що в пошуках надійніших союзників Україна почне співпрацювати з іще більш недоброзичливо налаштованими партнерами, ніж ті, що є сьогодні. Один із них і не приховує намірів остаточно задушити нашу країну у своїх “братніх обіймах”.
Фото: Світлана Чуніхіна, Pixabay, Dreamstime