18 вересня – Дня хірурга, який Україна відзначає кожну третю суботу вересня, Факти ICTV поспілкувалися з хірургом-трансплантологом НСДЛ Охматдит, доцентом кафедри дитячої хірургії НМУ імені О.О. Богомольця Олегом Годіком.
Про високий рівень професіоналізму Олега Святославовича наші читачі вже мали можливість дізнатися, коли ми розповідали про унікальну трансплантацію нирок відразу трьом дітям, проведену в клініці Охматдиту. Маленькі пацієнти протягом двох-трьох років буквально жили в лікарні, оскільки потребували життєво необхідного гемодіалізу. Тепер вони повернулися до нормального, повноцінного дитячого життя: ходять до школи, спілкуються з друзями, їздять на відпочинок з батьками, мріють про майбутнє, яке у них тепер, після операції, є.
І це – тільки одна з декількох десятків історій про життя, врятовані хірургом Годіком.
– Як починався шлях у професію?
– Почну із того, що мій батько – моряк за професією і за покликанням – дуже хотів, щоб я пішов його стопами. Але так склалося, що мене вабили дещо інші сфери.
У школі дуже любив біологію. Серйозно подумував про біологічний факультет. Але все ж таки зупинив вибір на медичному училищі. Власне, тут і прийшло розуміння, що хочу бути хірургом.
Одна викладачка привела мене в Охматдит, де я спершу підробляв санітаром. Після закінчення училища з червоним дипломом став медбратом у відділенні гнійно-септичної хірургії.
Потім був вступ до НМУ імені О. О. Богомольця. Приблизно з третього курсу деякий час пропрацював в Інституті серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова. Тобто як будь-який студент, який прийняв рішення пов’язати своє життя з хірургією, я хотів бути або кардіо-, або нейрохірургом. У той час я перечитав всі книги Миколи Амосова. Нескінченно захоплююся цією людиною. Його талантом, силою волі, цілеспрямованістю.
Але з Інституту Амосова незабаром повернувся знову в Охматдит, який здавався рідніше, тепліше. Там я і залишився після закінчення університету дитячим хірургом.
– Деякі хірурги, щоб розвинути супермоторику пальців, вчилися грати на піаніно і навіть починали вишивати. А як напрацьовували базові навички ви?
– У хірургію я потрапив ще у 17 років, і жадібно переймав усе, що було навколо. Практично жив у відділенні. Намагався потрапити на операції асистентом, нехай хоча б п’ятим або десятим, але, щоб мати можливість хоч щось зробити, побачити, почути, запитати.
Безумовно, професійні навички, і не тільки в хірургії, напрацьовуються лише з досвідом. Наприклад, хірургічні вузли я в’язав тижнями, доводячи цей процес до повного автоматизму.
– А були знакові люди у вашому професійному становленні? Такі, без яких не можна уявити, як би все склалося далі.
– Безумовно. Передусім це мої перші наставники Любов Миколаївна Єгорова, дитячий хірург, яка мене вчила, коли ще був студентом, і завідувач відділенням Олександр Олександрович Гришин.
А потім у моєму житті з’явилася людина, якій я дійсно зобов’язаний усіма моїми навичками і вміннями. Це професор кафедри дитячої хірургії НМУ імені О. О. Богомольця Олександр Глібович Дубровін. Він досі мене підтримує. У нас склалися близькі, теплі стосунки, яким вже більше 20 років. Я безмежно йому вдячний за підтримку, за мудрі поради, і не тільки в хірургії. Ось це дійсно, як ви сказали, знакова для мене людина.
– Були ситуації, коли доводилося приймати дуже непрості рішення, від яких в буквальному сенсі залежало життя пацієнта?
– Були, звичайно, і не раз. Але якщо говорити про най-най, то… Одна така історія трапилася 2012 року, якраз коли в Україні проходив чемпіонат Євро-2012.
В одну із клінік Печерська, це район у Києві, доправили у важкому стані двомісячну дитину, яку собака буквально всю розтерзала. Це був кінець робочого тижня, і я вже відпочивав на дачі. Але зателефонував колега, пояснив ситуацію, і я терміново виїхав.
На місці з’ясувалося, що все ще гірше, ніж уявлялося. Реаніматологи тягнули дитину з останніх сил. Дивлячись на все це, наважитися на операцію здавалося справжнім божевіллям. Потім ми зважили всі за та проти і почали готуватися до оперативного втручання.
Оскільки все відбувалося у відділенні нейрохірургії, умов для операцій на черевній порожнині не було жодних. Довелося оперувати в абдомінальній області нейрохірургічними інструментами.
Батькам ми чесно пояснили, що шансів немає. Операція тривала близько трьох годин. Довелося видалити селезінку, якось зшили печінку, з величезними труднощами врятували нирку. Вранці їхали з клініки з огидним відчуттям, що нічого у нас не вийшло.
Я повернувся на дачу, заснув. Прокинувся від того, що на мій телефон кулеметною чергою сипалися повідомлення про неприйняті дзвінки. Перша думка була – це, напевно, хочуть сказати, що для цієї дитини все уже закінчилося…
Передзвонюю в лікарню і не вірю власним вухам: дівчинка жива! Зриваюся, їду на місце, з колегами коригуємо терапію, стабілізуємо дитину, потім зв’язуємося з Охматдитом і викликаємо патрульну поліцію, яка забезпечила безперешкодний супровід містом. Адже рахунок йшов навіть не на години. Дякуючи патрульним до Охматдиту ми майже долетіли.
Зараз дівчинка ходить у третій клас. Чудова, весела, життєрадісна дитина. З цією сім’єю у нас склалися дружні, теплі стосунки. Ось це дійсно один із найсвітліших епізодів у моєму житті.
– Такий же, як коли з Охматдиту виписували діток, яким ви провели трансплантацію нирок і теж врятували тим самим життя?
– Трансплантація стала для мене наступним, дуже важливим кроком у професії. Зважитися на нього можна, тільки якщо є впевненість у власному досвіді, у своїх знаннях. І ще – розуміння, що ти хочеш йти далі, причому в абсолютно новому, раніше незнайомому напрямку. Тут, знову-таки, величезна подяка моєму вчителю Олександру Дубровіну, про якого я вже говорив. Спасибі клініці, яка в принципі не була готова, але все ж зважилася розвивати цей напрямок. На сьогодні ми зробили вже десять трансплантацій нирок за п’ять місяців. І це – лише початок.
В особі Олега Годіка Факти ICTV від щирого серця вітають усіх українських хірургів з їхнім професійним святом! Здоров’я вам, наші дорогі, благополуччя, удачі, подальших професійних досягнень і багато-багато вдячних пацієнтів!
Фото: Охматдит