Під час війни наші люди показують приклади неймовірного героїзму. Цивільні голіруч зупиняють танки, військові нищать ворога, навіть коли сили нерівні. Одна з них – Світлана Лебедєва – психологиня Харківського Національного університету цивільного захисту населення України.
Світлана ще до війни вирішила, якщо Путін нападе, вона залишиться в Харкові. Щоб бути поруч із тими, хто найбільше потребує допомоги.
До цього Світлана15 років бачила надзвичайні ситуації різного характера і знала, що за будь-яких обставин завжди є люди, які не зможуть собі допомогти. А у воєнний час таких дуже багато. Жінка не змогла діяти інакше.
Майже 100 днів 82-річна Ганна Єфимівна наодинці переживала бомбування, артилерийські обстріли, прильоти ракет.
– Ганна Єфимівна живе на сьомому поверсі, а ракета прилетіла на четвертий, – розповіла Світлана.
Це зараз у її будинок на Салтівці, чи не найпекельнішому районі Харкова, поступово повертаються люди. Ось і сусід Анатолій уже вдома. Вікна вибиті, та майно, каже, вціліло – завдяки надійній охороні, і киває на пані Ганну.
– Ліфт не працює, немає газу, та в найгостріший період повномасштабної війни не було ще й електрики й води, – згадує Ганна Єфимівна.
До кільцевої, де Збройні сили України знищували ворожі колони – зо три кілометри, а з передмістя російська армія поливала тутешні житлові будинки градами та смерчами. І єдиний, хто 24/7 був на зв’язку – Світлана.
– Це моя надія. Правда. Коли її немає, я дзвоню, – говорить Гана Єфимівна.
Світлана – екстремальна психологиня, вчить майбутніх рятувальників. Наразі жінка розвозить медикаменти, гарячу їжу – все купує за власні гроші, і евакуює людей.
Згадує, як у квітні по передмістю Харкова – Дергачах – гатили без зупину з градів. Звідти не могла евакуюватися жінка після інсульту. Разом із таким само відчайдушним таксистом Світлана кинулася на допомогу. Її не зупинили й попередження українських військових.
– Тоді вони розрахували час. Сказали, що між прильотами є певний проміжок. Це було на початку квітня. У мене ще не було бронежилета. Дали каску, бронежилет і сказали, у вас є до 10 хвилин, щоб вивезти людей.
І кілька разів Світлана опинялася в епіцентрі вибуху. Як от 11 квітня – чорний день для Харкова.
– Це був весняний теплий день. Н вулицях було дуже багато людей, – згадує Світлана.
Того дня вороги наче оскаженіли, закидали місто мінами уповільненої дії, касетами, гатили авіацією, градами, смерчами. Кількість вбитих і поранених росла на очах, серед жертв були діти. В епіцентрі пекла опинилася й Світлана – і хоч сама ледь не загинула, кинулася надавати допомогу:
– Лежала жінка, вона була вже без ніг від осколкових поранень. Забрали дворічну дитину, потім через день, вона загинула, на жаль. Люди були шоковані. Поруч людина загибла без голови лежала.
У блокноті психологині зо три десятки контактів підопічних, серед них є лежачі, самотні, матері з маленькими дітьми.
– Нам тоді було півроку, потрібно було прикорм давати, а купити ніде. В магазинах його не було, все вигрібали. Памперси спочатку у нас були, але вони теж закінчилися, – розказала Олена, мама маленької Мілани, жителька Харкова.
Коли почалася повномасштабна війна, від обстрілів і бомбувань немовля ховали в підвалі. Світлана приносила найнеобхідніше – дефіцитні товари надсилали у фронтовий Харків її друзі.