В одному зі своїх звернень президент Володимир Зеленський сказав, що не буде жодної української родини, яка не постраждає від цієї війни. Хтось із нас вже став вимушеним біженцем, втратив дім або близьких. Ми поспілкувалися з жінками, які переживають одночасно дві війни, одна з яких – з онкологією.
Від початку інтерв’ю захоплюєшся оптимізмом 37-річної Марини. Й не скажеш, що останні шість років вона долає рак молочної залози. Позаду дві невдалі вагітності, після яких і виявили онкологію. Попереду – трьохсота хіміотерапія.
Марина лікується в Іспанії. Медикаментозна підтримка їй буде потрібна все життя.
– Люди не розуміють, чому я усміхаюся. Але за ці роки я звикла. Особливо зараз, під час війни, щоб не з’їхати з глузду, доводиться сприймати реальність такою, якою вона є, – ділиться переживаннями Марина.
З початком повномасштабної війни до питань “що робити?”, “куди бігти?” в онкопацієнтів додалися “як виїхати на лікування?”, “де дістати ліки?”.
Замінити іспанський препарат і лікування означало для Марини зробити крок назад. Але залишитися в Барселоні вона не могла: доглядає за бабусею, в батька інвалідність, та й чоловіка не хотіла залишати.
– В мене немає дітей. Все, що в мене є – це моя родина, заради якої я і лікуюся, – каже Марина, – Я лише думала, як поїхати до Іспанії, зробити хімію і повернутися назад. І так щомісяця.
Марина з чоловіком
Добре, що Марина пройшла чергову хіміотерапію у лютому. Тому в неї був приблизно місяць до наступного лікування. Тож жінка стала допомагати іншим онкопацієнтам.
– Величезна кількість моїх подруг-онкопацієнток пішли з життя через війну. Хтось – в окупації без належного лікування, – каже Марина зі сльозами в очах. – Я чекаю другу добу, коли в чаті загориться зелена позначка, що вони з’явилися в мережі.
Сама Марина зараз вже може виїхати на лікування. Позаду ночівля на вокзалах і дорога тривалістю у п’ять діб. Щоправда, їздити до Іспанії стало набагато дорожче.
Вдома Марина повертається до допомоги іншим з Фондом дорослих онкопацієнтів Inspiration Family. В перші дні повномасштабної війни їхні телефони розривалися не лише від повідомлень про новини і сирени, а й від пацієнтів, які не знали, що робити.
Пізніше там підрахують, що за цей час отримали понад 1 200 запитів.
– Кілька разів у мене були емоційні зриви. Я усамітнювалася, щоб покричати або поплакати. Засмучувалася, що не можу всім допомогти. Потім йшла працювати далі. На початку ми були дезорієнтовані. Сипалися запити щодо роботи онкоцентрів, ліків, знеболення. Ми не розуміли, за що братися в першу чергу, – згадує Інеса Матюшенко, співзасновниця фонду.
В березні з 29 онкоцентрів були відкриті лише 18, часто не працювала терапія, обстеження, опромінювачі. Тож всі думали, як вивозити пацієнтів на лікування за кордон, у безпечні місця. Міжнародні фонди теж пропонували допомогу.
– Ми працювали з ранку до вечора, але було стільки адреналіну, і була така підтримка! – розповідає Інеса. – Наприклад, нам допомагала лікарка Анна Хміль, в якої була маленька дитина. Вона з нами зідзвонювалась о першій ночі, передивлялася документи пацієнтів.
За цей час вони допомогли виїхати на лікування 145 пацієнтам. Люди долали кілометри доріг та чекали прийому в лікарів у Європі місяцями.
– На шляху до Варшави, у львівському пункті збору пацієнтів, в однієї жінки стався інсульт, її забрала швидка. Поїздки були дуже відповідальними, – згадує Інеса.
За словами Інеси, в дорозі була велика підтримка. Якось в автобус зайшли студенти з Сінгапура і заграли пісню Майкла Джексона You are not alone (Ти ніколи не сам). Всі ридали, це було дуже мило. Всю дорогу групу хотіли нагодувати.
– Таке враження, що всюди твоя бабуся, яка хоче, щоб ти поїв і був у шапці, – згадує Інеса.
Війна загострила проблеми лікування онкології в Україні. Насамперед відчувалась нестача ліків. Разом з цим, в Україні кожного року додається 120 тис. дорослих онкопацієнтів. А фондів, які займаються допомогою, мало.
– Якщо в тебе онкологія, це страшно. Нікому цього не побажаєш. Ми самі через це пройшли. Якщо в тебе і рак, а тут ще й повномасштабна війна, то взагалі не уявляю, як можна з цим впоратися, – каже Інеса.
Але те, що нас не вбиває – робить сильнішими. Люди творять дива, аби врятувати своє життя і життя інших. І це найголовніше!
Матеріал створено за підтримки ГО Жінки в медіа та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ
Фото надане автором