Петру Незамаю — 42 роки. У нього є дружина та 5-річна донька Даринка. До повномасштабної війни він виготовляв меблі. Але 24 лютого змінило життя його родини назавжди.
Не маючи військового досвіду, Петро вирішив стати на захист України. Каже, що його основною мотивацією були рідні та друзі, а також те майбутнє, яке їх чекає після перемоги.
Поранення Петра
– Я пам’ятаю, коли ми виїжджали з Києва, тоді ще не на фронт, вже було страшно. Бо ти не уявляєш, куди тебе везуть, що там буде відбуватись, наскільки швидко ти потрапиш на фронт. Відчувалося, що ти можеш загинути, – ділиться Петро.
Так і розпочався його військовий шлях у складі 30 окремої механізованої бригади. Спершу Петро в Новоград-Волинському охороняв адмінбудівлі. А згодом захисника перевели в 47 окрему механізовану бригаду Магура на посаду мінометника. Саме тоді відбувся його перший бойовий виїзд поблизу Світлодарської дуги. А вже через декілька місяців Петро отримав поранення під час контрнаступу на Токмакському напрямку.
– Відбувся вибух, а на той час в мене в руках була міна моя. І вторинна детонація порохового заряду, тобто осколок, спровокував детонацію порохового заряду моєї міни. Від вибуху руку відірвало, – пригадує Петро.
У перші хвилини після вибуху боєць нічого не бачив та відчував страшний біль у руці. Лише згодом зрозумів, кінцівки не стало. Про те, що він 300-й, повідомив командиру, а побратими взялись оперативно накладати Петру турнікет.
Період лікування
Петро отямився вже у госпіталі в Запоріжжі. На той час руку вже ампутували. Змиритися з цим, каже захисник, було важко, адже йому здавалось, що рука є, хоч і розумів, що насправді її немає. Каже, переживав тоді фантомні відчуття.
– Головою я розумів, що навряд чи там щось є. Більше того, я міг роздивитись, що там щось замотано. Звернув увагу на праву руку, спробував нею рухати — і вона рухалась! Я для себе сприйняв, що добре, що є друга, – розповідає Петро.
Але, як з’ясувалось пізніше, його права рука теж не функціонувала через осколки, які пошкодили нерви та сухожилля. Каже, довго думав, як розповісти дружині Наталі, що з ним трапилось. Але про все вона дізналась від його побратима.
– Я стояв у Запоріжжі біля лікарні і побачив, що вона йде. Дружина казала, що уявляла все набагато гіршим і не очікуала побачити мене на вулиці живого і майже неушкодженого. Тому зраділа, хоч і плакала, – каже Петро.
З тих пір дружина не відходила від Петра ні на крок. Завжди допомагала та підтримувала. Чоловік каже, Наталя годувала його, чистила зуби, допомагала одягатись. І якщо дружина прийняла його нового, то реакції 5-річної доньки Петро боявся.
Завдяки дружині, каже чоловік, Даринка знала, що трапилось з батьком і чому. Тож перша зустріч Петра і доньки пройшла успішно.
– Ми так само дуріємо, як і раніше, коли в мене були обидві руки. Вона може забути, спертися, надавити на неї, тоді я пищу. Вона така активна, любить батька побити трошки, помучити, – розповідає Петро.
Реабілітація в Recovery
Нині Петро проходить реабілітацію у центрі відновлення Recovery, заснованому Віктором та Оленою Пінчуками. Фізичні терапевти працюють над тим, щоб відновити силу м’язів, щоразу додаючи нові навантаження. Незабаром захиснику встановлять протез, адже його культя після численних операцій нарешті заживає.
Петро сподівається, що згодом відновиться і функціональність його правої руки, адже два пальці там досі не працюють.
Петро мріє нарешті завершити реабілітацію, опанувати протез і відвідати побратимів на фронті. Чи повернеться на службу — поки не знає. Наразі будує більш осяжні плани.
– Зараз у мене є мрія навчитись водити машину. Я знаю, що це реально з протезом, але треба хоча б одна здорова повноцінна рука. Друга мрія – це власний будинок, – ділиться Петро.
Фото: з архіву Петра Незамая