В Івано-Франківську відновила роботу відома в Сєвєродонецьку офтальмологічна клініка. Коли почалася повномасштабна війна, її власник, Вадим Водяник, як і решта лікарів, залишив місто, щоб урятувати родину.
– Дуже тонке обладнання було. Щоб його вивезти, потрібен інженер. Але потім мені сказали, що військові в російській формі заїхали, все забрали, завантажили і повезли в напрямку Луганська, – каже Вадим.
А усе дороговартісне обладнання з офтальмологічної клініки Вадима Водяника забрали російські військові, приміщення розбили, а по собі залишили руїни. Свою приватну практику Вадим почав ще 20 років тому. За ці роки придбав клініку на 600 квадратів, у нього було пів сотні працівників та філіали в інших містах.
– Телефонували мені, що один мій апарат у Свердловську, є таке місто на кордоні з РФ. І туди його привезли військові, подарували лікарні. Це розказав лікар, мовляв на приладі написано Гіпократ (так називається клініка Вадима). Ну користуйтесь, а що я можу зробити. Сподіваємося, що все буде Україна, і ми все відновимо, – каже Вадим.
Сімейна нарада
Вадим з дружиною, а у них троє дітей, спершу виїхали у Дніпро. Потім знайомі запросили пожити у селі неподалік містечка Коломия, це на Прикарпатті.
Він – хірург-офтальмолог. Йому постійно треба практикувати. Спочатку працював в коломийській лікарні. Потім їздив працювати у Франківськ. І увесь час мріяв відновити свій бізнес.
– Непросто було прийняти це рішення. По-перше – це фінансові проблеми. Це зовсім інший регіон. Не те що ми приїхали із Сєвєродонецька у Дніпро, це геть інше! – каже лікар.
Його дружина – лікар, два сини також студенти-медики – вони вирішили працювати. У франківській клініці усе обладнання нове, його Вадим брав у кредит, допомогли друзі та колеги.
– Ніхто не знає тебе, ніхто не чув. Але так посиділи з сім’єю, на сімейній раді – вирішили: а чого чекати? Життя йде сьогодні. Будемо працювати, а тоді підлаштовуватися під обставини, – каже Вадим.
Вони не просто переїхали та відновили медичну практику – у клініці безкоштовно діагностують, консультують та лікують військових. Чи не кожен армієць під час бойових дій дістає контузію. А це означає майже завжди зміни в очах.
Майже місяць у клініці безкоштовно консультували луганських переселенців, які оселилися у Франківську. Потім долучилися до місцевої ініціативи і місяць безкоштовно оглядали місцевих жителів.
Спільна пам’ять
Найбільшою проблемою було навіть не знайти обладнання чи відновити репутацію, щоб саме до тебе зверталися по допомогу, найскладніше було відновити команду.
– Коли я виїжджала з міста, то вся наша лікарня була розбита. Нічого не залишилося, – каже лікар-офтальмолог Ірина Мерщанська
Вона працювала у клініці у Сєвєродонецьку. Місяць вона з сім’єю чекала на зміни на фронті і таки виїхала. Спочатку в Дніпро, потім в Івано-Франківськ. Каже, раніше в клініці працювало пів сотні людей. Частина виїхала у Дніпро, дуже мало у Франківськ. Є лікарі, які залишилися у Сєвєродонецьку.
– Зв’язку немає з нашим містом. Це дуже рідко, коли їм вдається виходити на зв’язок. Знаємо, що вони там працюють. Начебто там є якась медична допомога, але що і в яких умовах, ніхто нічого не знає, – каже лікарка.
Ірина неймовірно втішилася, коли знову запропонували працювати у рідній їй клініці, тут наче частина рідного міста. Поруч люди, які мають спільні спогади, та люди, які тебе розуміють без слів. А ще, розповідає жінка, в лікарні часто надають не медичну, а психологічну допомогу.
– Вони приходять, ми починаємо розмовляти про захворювання і закінчуємо нашим містом. Бо в кожного це все в душі і кожен ділиться своїм горем. Бо ми усе це так само перенесли. І дуже багато людей, які приходять, розповідають, що з ними трапилося, – каже Ірина.
Головна обставина
Марина Царинник жила у Лисичанську. З рідного міста виїхала, щойно почалася повномасштабна війна.
– У 14-му моя сім’я дуже допомагала ЗСУ. І ми знали, що є “розстрільні” списки, де є всі волонтери. І тому, з огляду на всі обставини, які склалися, ми повинні були дуже швидко зібратися і поїхати, – каже Марина.
Вона забрала маму, двох котів, сіла за кермо і виїхала з міста, залишивши там все.
Жінка працювала медсестрою у лисичанській міській лікарні у відділенні кардіології. Але щоб працювати в цій офтальмологічній клініці, довелося заново усе вивчати. І жодне випробування для неї не складне, бо її 23-річний син пішов добровольцем боронити свою землю.
– Найбільша моя обставина – моя дитина, яка зараз на війні. Все. Я більше не думаю ні про що – ні про квартиру, ні про те, що там залишилося, чи повернуся я туди. Ні. Одна єдина велика молитва – щоб моя дитина булі ціла, здорова, як і всі наші воїни, – каже Марина.
У Вадима та його працівників висока медична кваліфікація, вони могли б виїхати за кордон. Але…
– Якщо чесно – один раз промайнула думка. Але я не хочу залишати Україну, я хочу працювати тут. Зараз важко всім, і це треба пережити, треба допомагати один одному. Тому ми вирішили, що залишаємося і будемо працювати тут. Бо хлопцям на передовій важче ніж нам, – каже лікар.
Вони волонтерять та перераховують кошти на потреби наших захисників. Та головне – вони в Україні, і щасливі від цього.
Тепло крилатої душі. На Прикарпатті мати загиблого пілота створила оздоровчий центр для військовихФото автора