Фото Відео Актуально

Сам робив перев’язки за допомогою дзеркала та ліхтаря. Історія лікаря з Маріуполя

лікар з Маріуполя

Місто-герой Маріуполь взяв на себе найпотужніший удар повномасштабної війни. Воно майже повністю зруйноване. Через окупацію назвати точну кількість жертв серед цивільного населення наразі неможливо.

Маріупольці шукали можливості виїхати з міста. Та проїхати через десятки блокпостів, встановлених російськими військами, кадирівськими загонами та бійцями так званої ДНР, вдавалося не кожному.

Факти тижня зустрілись з маріупольським лікарем, дитячим ортопедом-травматологом Леонідом Безкровним перед його виїздом за кордон на лікування.

Зараз дивляться

Перші тижні навали він мужньо та стійко продовжував працювати та рятувати життя: лікарів катастрофічно не вистачало, а пацієнтів було стільки, що доводилось розміщувати навіть у коридорах. Зараз же допомога потрібна вже йому.

лікар з Маріуполя

В один з березневих днів осколок ворожого Граду поранив Петровича (так він просить себе називати). Врятувати ногу, на жаль, не вдалось.

Про життя в облозі, травму та шлях на вільну Україну – у нашому інтерв’ю.

– Я розумію, що це може бути важко, але розкажіть, як ви отримали травму?

– 19 березня 2022 року знову відбувся обстріл Градами того місця, де ми перебували. Його осколками я й був травмований. Завдяки нашим сусідам та дружині мене доправили в інтенсивну терапію міської лікарні №2. Там мені була надана допомога, накладений стержневий апарат, оскільки був відкритий осколковий перелом стегнової кістки.

На третій день стався тромбоз колінної артерії, і була проведена ампутація стегна на рівні верхньої третини.

Оскільки місто було захоплене “ДНРівцями” та російськими військами, довелось піти з лікарні і перев’язки робити в домашніх умовах.

Після цього, 21 квітня, була спроба дістатися Запоріжжя. Чому спроба? Тому що пробратись через блокпости “ДНР”, місця перебування чеченців (кадирівців – ред.) та російських військ було дуже важко.

Дістатися Запоріжжя вдалося тільки 8 травня. Потрапивши туди, виникло відчуття, що ми на українській землі, не під російськими військами.

Потім опинився у Кременчуці, друг привів до ладу, відновили показники крові. За тиждень вже був у Черкасах на тимчасовому проживанні.

Після цього звернувся до лікаря, який дав рекомендації щодо подальшого оформлення інвалідності, а також протезування. Це відбувалось через МОЗ. Завдяки їм, я був навіть вкрай здивований, через 10 днів був дзвінок із пропозицією про протезування за кордоном.

Спочатку йшлося про Німеччину, згодом про Норвегію. Через два тижні після дзвінка з Києва, з МОЗ, волонтери з Польщі мене привезли до лікарні у Львові, а звідти літаком до Норвегії, для подальшого протезування.

Велике спасибі всім, хто брав участь у моєму порятунку. Але так само і всім тим, хто в цей час перебуває на бойових, а також побутових постах і рятує нашу рідну Неньку-Україну.

– До 19 березня ви продовжували працювати в Маріуполі. Продовжували виконувати свої обов’язки?

– Останнє чергування було 18 березня, хоча на роботу ходили майже щодня. Лікарня своє існування закінчила у 20-х числах березня. Але ще раніше залишилося тільки наше відділення хірургічного профілю, 2-поверховий будинок. Решта відділень, а також пологовий будинок, поліклініки були знищені авіанальотами російських військ.

– А яка у вас медична кваліфікація?

– Дитячий ортопед-травматолог. У той час нам привозили не тільки дітей, але й дорослих. З усілякими травмами з голови і до п’ят. Травми різні. Всі займались і дітьми, і дорослими: ортопеди-травматологи, хірурги, анестезіологи, реаніматологи. Обсяг травм був дуже великий.

– Як взагалі працювалось увесь цей час? Чи не заважали російські окупанти, бійці так званої ДНР, які прийшли у місто?

– Доки я працював, перешкод у нас не було. Поряд з нами, в онкології, знаходився ще військовий шпиталь Збройних сил України. Тому перешкоди з боку “ДНР” і російських військ не було. А на території Маріуполя все було розбите.

– Після отримання травми, ви сказали, що виїхати вдалось тільки 8 травня.

– Ні, виїхав 21 квітня, а потрапив до Запоріжжя 8 травня. Перші два тижні довелося перебувати у підвальному приміщенні в одному з районних центрів, тому що волонтери не могли перетнути кордон міста на мікроавтобусах і приїхати із Запоріжжя безпосередньо до нас. Звідси ж потрібно було вивозити не лише мене, а також дітей та жінок. Прибули вони тільки тоді, коли була нагода – через два тижні.

Добиралися до Запоріжжя дуже довго. Їхали з Первомайського району через Бердянськ, Мелітополь. З Мелітополя їхали до Запоріжжя. Зробили дуже велике коло, щоб дістатися до Запоріжжя.

– А весь цей час як ви отримували медичну допомогу? Хто робив перев’язки? 

– Спочатку, коли був ще вдома, завдяки операційній сестрі, яка приходила і допомагала проводити перев’язки. А згодом уже проводив сам. За допомогою дзеркала та ліхтаря. Дружина тримала, а я робив перев’язки. Я так думаю, кожен, коли виникає якийсь важкий момент у житті, зможе зробити все.

Дуже багато робив того, що я не зміг зробити раніше. Те, що я ніколи в житті не думав, що зможу зробити і переступити через щось. Але це все було, я це робив.

– А що на вас чекає завтра?

– Завтра… Всі ми живемо в очікуванні. Сподіваємось на Господа-Бога, щоб дістатися до Польщі, згодом прилетіти до Норвегії для подальшого протезування. Обіцяють, що все буде безкоштовно.

– Чому саме Норвегія? Ви казали, що розглядали Німеччину, чому не інші країни?

– Ці питання не я вирішував, вирішувало МОЗ. Напевно, ця країна пропонувала свої послуги та допомогу, велике їм спасибі! Де були вільні можливості спрямовувати людей на лікування – туди й прямую.

– А які взагалі передчуття перед подорожжю?

– Після всього пережитого – я спокійний. Але трохи все одно нервуюсь. На одній нозі дуже далеко і швидко не дострибаєш назад.

Фото надане однією з лікарень Львова

Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Loading...
Підтримати Факти ICTV
Знайшли помилку в тексті?
Помилка