Фото Відео Актуально

Втратив маму, був поранений і пережив полон у “ДНР”: історія порятунку 10-річного Іллі з Маріуполя

Ілля з Маріуполя

10-річний Ілля Матвієнко з Маріуполя, якого дивом вдалося врятувати з рук рашистів, має новий дім. Страшні митарства хлопчика-сироти нарешті закінчилися. Рідна бабуся привезла онука до Ужгорода. Житимуть у гуртожитку. Хлопчик облаштовується на новому місці.

Попереду ще лікування і тривала реабілітація. А також страшні спогади пережитого – на все життя. Та попри все, цей маленький герой щиро сміється, підбадьорює дорослих і не розучився радіти навіть дрібницям.

Його називають Іллюша. Через війну у рідному Маріуполі він втратив дім – окупанти його вщент розбомбили. В той час хлопчик з мамою ховався у підвалі в іншій частині міста. Коли повернулися додому – побачили одні руїни.

Зараз дивляться

– Додому ми йшли довго, пішки. Та будинку вже не було. Поруч уцілів двоповерховий дім сусідів. У ньому були вибиті вікна. Ми подивилися – там нікого не було. Ні в підвалі, ніде. Тому вирішили там залишитися. У домі була вода, їжа і навіть іграшки. Ми там прожили чотири дні, – згадує Ілля.

На п’ятий день хлопчик з мамою йшов до сусідки. Тут почався страшний обстріл. Наталії поранило голову, хлопчику –  ноги. Стікаючи кров’ю, мама разом з сусідкою змогла відвести дитину в безпечніше місце.

– Мама на колінах відтягувала мене. Допомогла тьотя Віра, до якої ми йшли. Я у той момент болю не відчував. І на одній нозі дострибав до хати, – каже хлопчик.

Поранення у Іллі були сильними. Ліве стегно відірвало. У праве впилося безліч осколків. Хлопчик пережив больовий шок. Сусідка надавала їм допомогу, як могла. Ночувати поклала їх поруч на ліжко. На ранок у Наталії вже не було пульсу.

Вона загинула фактично на руках свого покаліченого маленького сина. Жінку поховали прямо на подвір’ї дому. У той же день прийшли окупанти і насильно вивезли сироту на територію “ДНР”. Доставили його на ношах у лікарню Донецька. Там лікарі хотіли ампутувати Іллі розірвану снарядом ногу. Та на щастя, її вдалося зберегти. Хлопчик усі пережиті страхіття пам’ятає до дрібниць.

– Мене вже увечері принесли у донецьку лікарню. Мені там зробили операцію без наркозу – із правої ноги забрали найбільший осколок. Ліву хотіли відрізати. Але я випадково порухав нею. І вони зрозуміли: таки ще щось можна зробити. І ногу не ампутували. Слава Богу, – розповідає маленький Ілля.

Єдина родичка хлопчика – рідна бабуся. 62-річна Олена Миколаївна теж з Маріуполя. В Ужгороді має цивільного чоловіка. І постійно жила тут останні кілька років.

Про долю онука дізналася випадково – на шостий день після біди, із новин російського телеканалу. Старший син жінки живе у Австрії. Саме він надіслав мамі інтерв’ю Іллюші, яке записали російські журналісти в “ДНР”. Рішуча жінка одразу взялася рятувати хлопчика. Спочатку обійшла всі інстанції і звернулася до волонтерів із Сили Ужгорода.

– Бабуся Іллюші прийшла до нас на залізничний вокзал, де ми дислокуємося. Виснажена, плакала і благала про допомогу. Переповідати страшну історію вже не мала сил.  Виклала її на папері і прийшла до нас уже з цим листом, – говорить співзасновниця волонтерської організації Сила Ужгорода Мар’яна Лабик.

Волонтери писали до керівництва держави, до президента країни, до Ірини Верещук, стукали у всі двері. І їх почули. Відгукнулися і допомагали. І добре, що ця історія має щасливе завершення.

У Олени Миколаївни були копії документів загиблої доньки. Вона довела, що Іллюша її рідний онук. Оформила над ним опіку і вирушила у далеку дорогу – рятувати хлопчика. На непідконтрольну територію України з Ужгорода до Донецька добиралася тиждень! Через чотири країни – літаками, потягами і машинами.

– Я прямо сказала – була не була, їду! Хай хоч мене розстріляють. Я ж прямувала у пащеку до вовка. Спочатку дісталася до Польщі, потім Туреччини, звідти в Москву, до Ростова. На кордоні в Донецьку мене допитували і не хотіли пускати. Коли почули про маріупольську прописку – дозволили рухатися далі, – говорить рішуча жінка.

Знайшла онука в “ДНР”, у лікарні. Поки бабусі не було, багатьох викрадених дітей літаками відправили до Москви. Іллюша заявив, що нікуди не поїде, бо чекає на бабусю. З нею він мав постійний зв’язок. Телефонував їй двічі на день – зранку і увечері. Щоразу вмикав на телефоні камеру.

Уже при ній хлопчика намагалися вивезти до Росії. Вона не відпустила. І дивом вирвала дитину з рук окупантів. Переконує, що допоміг розголос та сам президент Володимир Зеленський. Тепер щастю жінки немає меж.

– Знаєте, я кожен ранок плачу, бо втратила доньку. Та в той же час, маю сенс  життя, бо поруч мій такий гарний маленький хлопчик. Такий внучок золотий. Позитивний і кмітливий! Він подорослішав, розумієте. Ці всі біди роблять дітей дорослими, – додає Олена Матвієнко.

Після визволення з рук ворога Іллюшу півтора місяця лікували у київському Охматдиті. Там його провідав Володимир Зеленський, саме на день народження хлопчика, 26 квітня, порадував йому Ipad.

Ілля з Маріуполя з Зеленським

Фото: Охматдит

До Ужгорода маленький герой прибув з бабусею потягом. На вокзалі їх гучно і весело зустріли волонтери. З подарунками і тортом.

Власного житла в Ужгороді Олена Миколаївна не має. Привела онука у гуртожиток, до свого цивільного чоловіка. Тут дві кімнати, усього 32 квадратні метри на чотирьох. Син жінки, 18-річний Сергій, чекаючи на маленького племінника, самотужки тут робив ремонт.

Зайшовши до хати, Ілля почав знайомитися з кицею, перевірив, що є у холодильнику. І одразу ж взявся за улюблене заняття – складати Лего. Йому його подарували волонтери.

Пошматована ліва ніжка хлопчика заживає. Із правої в Києві вийняли чотири великі осколки і ще 11 залишилися там. Попереду у жвавого малого тривале лікування і реабілітація. Ілля налаштований позитивно, пробує навіть стрибати і підбадьорює дорослих. Та безмежно любить свою бабусю. 

 – В Ужгороді Іллюша досі ніколи не бував. Я багато йому розповідала про наше місто. Він його вже полюбив – з моїх розповідей. Онук вперше побачив гори. І був у захваті. Відклав Ipad і з вікна потяга милувався красою. Я повторювала йому: Іллюша, ти не бійся. В Ужгород ракети не потраплять. Тому що гори захищають. Він весь час питав – чи є сирени та вибухи. Я пояснювала, що Ужгород – найбезпечніше місто, – розповідає Олена Матвієнко.

Ужгородські волонтери обіцяють опікуватися хлопчиком та його рідними. Кажуть: допомагатимуть, чим зможуть. Родині потрібно облаштувати душ, бо нині помитися їм ніде. Їм необхідна пральна машинка, мікрохвильовка і електрична плита. Та найголовніша потреба – власне житло. Бабуся переконує, що зробить усе можливе, щоб її онук мав власний дах над головою.

Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Loading...
Підтримати Факти ICTV
Знайшли помилку в тексті?
Помилка