Стати частиною міжнародної гуманітарної організації Лікарі без кордонів – поклик її серця. Це історія про Ольгу, жительку Маріуполя, яка наважилась покинути рідне місто лише на другий місяць повномасштабного російського вторгнення. Медик зізнається: не мала морального права покинути пацієнтів, які потребували її допомоги.
Вона сімейний лікар, але мусила брати в руки медичні інструменти, зупиняти кровотечі та діставати з тіл осколки. В квітні Ольга разом з родиною виїхала з Маріуполя і нині в Дніпрі разом з командою медиків надає допомогу таким як і вона – вимушеним переселенцям, які в одну мить втратили все.
– Ми приймали людей в підвалі під гуркіт ворожих бомбардувань та обстрілів з танків, – згадує Ольга.
Як і у кожного українця, 24 лютого життя Ольги розділилося на “до” та “після”. Вона працювала медиком у рідному, прогресивному та квітучому Маріуполі. Вже там стала частиною команди Лікарів без кордонів. Ніколи не думала, що їй колись доведеться виконувати функції травматолога або хірурга.
– Там стало неможливо працювати, бо офіційно медзаклади вже не функціонували. Нам довелося приймати людей у підвалі, де ми сиділи день у день, – каже Ольга.
Медик намагалася відтягувати від’їзд із рідного міста, бо до того підвалу щоденно приходили травмовані та поранені. Ользі довелося миттєво перекваліфікуватися.
– Ми самі приїхали з такого регіону, ми розуміємо цих пацієнтів і хочемо їм допомогти. Я маріупольчанка. Все життя там прожила, і наш проект теж працював там. У наші плани втрутилася війна, і нам довелося виїхати. У нас не стало житла і там вже було неможливо перебувати. Я намагалася відтягувати момент свого від’їзду, бо розуміла, що медпрацівники потрібні. Я лікар не хірургічного профілю, але мені теж доводилося зупиняти кровотечі, надавати першу допомогу. Вже не було важливо лікар якої ти спеціальності, – згадує Ольга.
Нині Ольга з командою в мирному Дніпрі. Працює з вимушеними переселенцями. Щодня медики приїжджають до шелтерів та центрів. Вже там консультують та надають психологічну допомогу.
Консультативний прийом – це міні-поліклініка. Пацієнти мають абсолютно різні проблеми. Наприклад, декомпенсовані хронічні захворювання, тому що люди були дуже довгий час взагалі без базової медичної допомоги. У них декомпенсований перебіг гіпертонічних хвороб, цукрового діабету. Вони не мали можливості піти на консультацію, вони навіть не мали доступу до ліків. Пацієнти абсолютно різні: це і люди похилого віку, люди з хронічними захворюваннями, а також дуже багато діток із запаленнями легень, бронхітами.
– Також приходять люди після травм, ми розуміємо з яких регіонів вони приїхали, вони отримували різні види поранень. З часом люди виписалися з хірургічних або травматологічних відділень, але їм і надалі потрібно лікуватися амбулаторно, – зазначає Ольга.
Працює Ольга із задоволенням та чіткою впевненістю – це саме те, що їй потрібно. Медика надихають базові принципи організації.
– Моя робота у цій організації – абсолютно інший досвід. Саме тут я почуваюся максимально корисною та потрібною. Я не концентрую можливість допомогти в одному конкретному місці, а намагаюся покрити якнайбільше людей. Ті ідеї та ті принципи, які існують у Лікарях без кордонів, мені підходять найбільше, – каже Ольга.
Наразі на Дніпропетровщині працюють 3 команди міжнародної гуманітарної організації Лікарі без кордонів. Роботи, каже медик, вистачає. І хоч працює фактично без вихідних, пишається тим, що робить. А хвилюється лише за одне – що не встигає допомогти кожному, хто цього потребує.
Найскладніше – встигнути прийняти всіх пацієнтів, усім, яким ми потрібні. Для мене це найскладніше. Наші пацієнти є специфічними, ми розуміємо, що можемо не побачити їх вдруге, тому що вони просто переїдуть в інше місце, – каже Ольга.
За 100 днів врятували понад 600 людей: як Лікарі без кордонів в Україні допомагають під час війниФото автора