Наскільки адекватний і логічний той неймовірний калейдоскоп емоцій і почуттів, які переживає кожен українець в реаліях страшної війни. Чи можна розібратися, наскільки ми праві в своїй ненависті, в своєму страху, в своєму бажанні не зійти з розуму і не пересваритися з усім світом.
Відповіді на ці т багато інших питань ви, можливо, знайдете в дуже щирому і дуже особистісному коментарі психолога, гештальт-терапевта Наталії Трушиної, який вона розмістила на своїй сторінці в Facebook і назвала так:
Лист співчуття до самої себе
Якщо ти відчуваєш палаючу лють і ненависть до всього, що пов’язано з Росією, це нормально. Десь в глибині душі ти розумієш, що це узагальнення, там теж є живі, добрі, співчутливі люди, які не бажають і не будуть робити зла.
Але зараз на таку душевну роботу з розуміння, розрізнення і співчуття у тебе може не бути сил, тому що у тебе – війна, і тобі потрібні ці сили на інше – щоб вижити.
Спробуй тільки, будь ласка, не направляти цю лють і ненависть на себе і своє оточення. Не роби деструктивного собі і близьким. Дозволь ЗСУ робити професійну роботу зі знищення. Вони роблять це добре. А ти маєш повне право виділити цій ненависті і люті спеціальне місце в своєму серці.
Тому що це нормально – згадати, звідки стався підступний напад, щоб надалі бути обережним і не давати своєї довіри тому, хто її зрадив і на неї не заслуговує.
Якщо ти відчуваєш огиду до російської мови – це нормально. Тому що це мова, якою віддаються накази про вбивства і терор. Це мова, якою пишеться і говориться огидна брехня.
Тому що хочеться величезним парканом, в тому числі і мовним, відокремитися від усього, що пов’язано з Росією і тими гидотними вчинками, великими і малими, які здійснюють її громадяни, як всередині країни, так і по всьому світу.
Але, будь ласка, знайди повагу і співчуття до української людини, яка говорить російською. Тому що це мова, якою говорять наші воїни, наші цивільні. Тому що відмовитися від мови навіть білінгвальній людині – це відмовитися від частини себе.
Дуже боляче, а іноді майже неможливо, відмовлятися від мови, якою говорив все життя, на якій були написані дитячі щоденники і дорослі наукові роботи.
Я писала по-російськи свої наївні підліткові вірші, зізнавалася в коханні, говорила нею на терапії. Це мова мого гумору, моєї рефлексії, моєї роботи, моїх сновидінь.
Я не хочу відмовлятися від неї зараз, тому що і так дуже багато втрачено, зруйновано, дуже багато у мене відібрали, щоб самостійно погоджуватися на ще одну велику втрату.
Дозволь собі зберегти в своєму серці свою російську мову, мову своєї особистої історії. Спробуй дати в своєму серці місце українській мові. Тому що українська – мова майбутнього.
Це культурний код, який вижив крізь століття випробувань і не зник. А значить в ньому закладена потужна сила колективного несвідомого. Дозволь собі підключитися до цієї сили і насичуватися нею, навіть якщо вона поки незвична і здається кострубатою.
Автомобілем керувати теж важко спочатку, але потім, коли вчишся, скільки додається сили.
Дати вихід емоціям, прийняти підтримку. Як впоратися з горем після раптової смерті близької людиниЯкщо тобі страшно – це нормально
Навіть, якщо ти знаходишся в умовно безпечному місці в Україні. Тому що в Україні ми не знаємо, куди буде завдано наступного удару.
І за межами України важко відчувати повну безпеку, якщо тобі довелося бігти, і ти лише місяць-другий в абсолютно чужому оточенні. Тому що, коли в Європі, в серці цивілізованого світу, раптом починається жахлива війна, відбувається масовий терор і геноцид – нормально не відчувати безпеку.
Страх – одна з нормальних реакцій на абсолютно ненормальні події. Як ми пораємося зі страхом? Ми не тікаємо від цього почуття, тому що воно дуже важливо. Ми дозволяємо йому бути, але не дозволяємо йому взяти верх і керувати нами.
У тебе в житті були не одна і не дві страшних події. Як ти з ними впоралася? Так роби і зараз.
Якщо тобі важко засинати – це нормально
На жаль, це зовсім нездорово, але зрозуміло зараз. Тому що не хочеться прокидатися від звуку сирен. Як би ми до нього не звикли – він моторошний.
Це не звук лісу або прибою, або пташиного співу, або дитячого сміху, котячого тупання, під які так няшно прокидатися.
Не хочеться прокинутися вкотре від цього відчуття всім тілом, коли поруч вибухає ракета і все здригається. Не хочеться прокинутися і через кілька секунд згадати – ні, це все не кошмар, це не приснилося, таки війна, вона наяву, і вона досі триває.
Не хочеться прокидатися в новий день, де знову будуть відбуватися нові жахливі події (а вони точно будуть, тому що війна триває, і кожен день відбувається досягнення нового рівня дна).
Страшно відпускати контроль
Є в народі повір’я, що якщо не йти спати, а дуже уважно читати новини, то десь на світанку, з третіми півнями можна зловити таку очікувану новину: що війна скінчилася і можна нарешті йти в ліжечко і засипати спокійно, тепер все буде добре.
На жаль, найближчими днями так не буде. Але буде новий день, а якщо поспати і відновити сили, то можна знайти в ньому щось хороше. Тому що життя таке – крім нових рівнів якоїсь суєти, в ньому кожен день є щось хороше, заради чого варто прокидатися.
Якщо зовсім ні – це гостре горе або депресія. Тут потрібен час, тепло і розуміння, або ж кваліфікована допомога.
А щоб прокидатися, потрібно заснути. Так що не чекай півнів і новин, йди спи і завтра зроби собі хороші новини сама.
Джерело: Наталья Трушина