Спостерігаючи, як тисячі людей по всій Україні під бомбами російських агресорів відразу позбавляються даху над головою, сім’ї, близьких, тисячі інших українців, яким пощастило опинитися в умовно більш безпечному місці, які не відчули на собі страшну гіркоту втрат, відчувають так звану “провину того, хто вижив”.
Що означає цей синдром, чому він важливий і що потрібно про нього знати, щоб не відчувати колосальних моральних мук, які можуть позначитися на психічному здоров’ї. Про все це на своїй сторінці в Facebook розповіла гештальт-психолог Наталія Трушина.
Пару слів про провину того, хто вижив. Це переживання можна умовно розділити на дві частини:
- у мене є щось для мене дуже цінне (благополуччя, статки, можливість бути вдома з сім’єю, вцілілий будинок, вцілілі близькі);
- інша людина цього позбавлена, я це бачу і відчуваю не просто жаль, а біль, який може бути різного ступеню інтенсивності.
У мирний час схожу провину відчуває благополучна людина по відношенню, наприклад, до бездомного.
Провина того, хто вижив – це як би заздрість навпаки. І якщо ординарна заздрість має на увазі наявність чогось цінного у когось іншого, то сьогодні, в процесі катастрофи, що розгортається, але будучи не в самому її епіцентрі, провина того, хто вижив, – це добра ознака.
Ознака того, що в людині жива загальнолюдська цінність: співчуття до ближнього. Співчуття тому, кому важче, кому менше пощастило.
Скажу більше, така провина – це ознака причетності до чужого болю. Це коли в телевізорі страждають не якісь там абстрактні чоловічки. Це – мої. Це моїм – погано. А якщо моїм погано, то я автоматично, інстинктивно, на рівні біології за них переживаю.
Тут можна привести декілька грубувату біологічну метафору: якщо кожен член суспільства, це клітина великого організму, то, коли навіть дуже далека і дуже маленька клітина отримує сигнал лиха і тривоги, виникає рана, яка кровоточить.
Саме тому багатьом болить не два тижні повномасштабної війни, а з 2014 року.
Надалі переживання провини може йти двома шляхами: токсичним і продуктивним.
При токсичному варіанті людина, якій пощастило в житті трохи більше інших, в потоці сильних емоцій робить щось саморуйнівне. Наприклад, саботує забезпечення своєї безпеки. Волонтерить на шкоду собі, своєму здоров’ю та родині, реалізуючи сценарії мазохістичної динаміки типу “закопаю себе поруч”.
При продуктивному варіанті людина робить щось посильне, добре, щедре, що допомагає трохи компенсувати своїми силами несправедливість цього світу.
Для цього потрібно спочатку прийняти, усвідомити всією своєю істотою, впустити в душу той моторошний факт, що життя абсолютно несправедливе і всім відсипає по-різному. Потім прийняти, визнати і гарненько виміряти обмеженість своїх сил: що я можу, а чого не можу зробити.
І почати робити посильне. І пробачити себе за те, що ось це – можу, а більше – ні.
Наостанок хочу уточнити, що все написане відноситься до переживань тих, хто поза зоною шокових травмуючих подій, поза зоною бойових дій.
При гострих стресогенних подіях є ще динаміка стресової відповіді і можливого формування травми. Але там вступають в силу вже дещо інші нюанси.
Джерело: Наталя Трушина