Ольга Штацька з Кривого Рогу разом зі своїм 16-річним сином Олександром, онкологічним хворим, вже кілька місяців живуть в італійському місті Генуя. Сюди вони потрапили під час евакуації з Дніпра, де Саша проходив лікування після рецидиву і готувався до важливого обстеження, від якого залежав успіх наступного етапу.
Війна зруйнувала плани. Розуміючи, що у своїй країні врятувати сина вона не зможе, жінка зважилася на евакуацію. Благодійний фонд Запорука, який вже 14 років займається онкохворими дітьми, разом з італійським партнером Soleterre Onlus допомогли їй це здійснити.
І ось вони тут, на батьківщині Христофора Колумба й Ніколи Паганіні. У чарівній Генуї – великому портовому місті, красивому, теплому, гостинному, але все ж чужому. Як їм тут живеться і лікується? Що подобається? З якими складнощами доводиться стикатися?
Спеціально для Фактів ICTV Здоров’я історію лікування Саші записала член команди Благодійного фонду Запорука Наталія Бужинецька.
Лікування по-італійськи
Перше, що приємно здивувало, те, як тут проходять консиліуми. Збирається велика кількість фахівців, щоб протягом декількох годин обговорити стратегію лікування одного (!) пацієнта.
Зокрема, синові в результаті такої наради призначили зовсім інший курс лікування. Головна відмінність – в підході до призначення ліків: вважають за краще найменш руйнівні для організму.
До протоколу лікування тут не відносяться, як до закону, який не можна порушувати. Для італійських лікарів він швидше, як основа, від якої треба відштовхуватися, але відхилятися можна. Тому що всі люди різні. Тому тут активно діє принцип індивідуального підходу.
Ще один момент, який вразив, всі лікарі володіють інформацією про кожного пацієнта. По приїзді, через відсутність місць, нас розмістили в коронавірусному відділенні (за призначенням його вже давно не використовували).
Так от не встигли ми оселитися, а тамтешні лікарі знали про нас все: звідки ми, який діагноз сина, що він вже пройшов і що на черзі… Тобто ніяких зволікань через з’ясування, хто ми і що нам треба, не було. Тут дуже цінують час.
Перед кожним сеансом променевої терапії Саше міряли тиск, температуру, кисень. І тільки після цього допускали до процедури. Такий щоденний контроль був незвичним для нас. Як і можливість отримати відповідь на будь-яке питання в будь-який час від будь-якого лікаря. Тому що всі вони в темі і готові надати інформацію, яку ти бажаєш знати.
Від них ніколи не почуєш щось на кшталт: “Ну ви ж не медик. Навіщо вам знати точні показники?”. Лікарі ставляться до тебе як до партнера, якщо можна так сказати, якій має право знати все, що відбувається.
Мабуть саме через повагу до свого пацієнта і його близьким тут ніхто не згладжує гострі кути, коли мова йде про діагноз та його наслідки. Кажуть так, як є насправді, щоб всі адекватно сприймали ситуацію і діяли відповідно.
І це правильно, тому що розчарування від усіх цих надій роз’їдає сильніше, ніж гірка правда. Не кажучи вже про те, що така відвертість лікаря змушує тебе мобілізуватися і рухатися далі.
До речі, італійські лікарі дуже дивуються обізнаності українських мам, які в розмові з ними легко оперують медичними термінами. Тому що італійські мами не такі – вони повністю довіряють своєму лікарю. Ми ж звикли довіряти, але перевіряти.
Як ладнаємо
Великою перешкодою, звичайно, був мовний бар’єр. Відчуття, що тебе ніхто не розуміє і ти нікого, було настільки гострим, що панічно хотілося все кинути і повернутися додому. Але людина – створення адаптивне, тому з часом пристосувалися. Допоміг, звичайно, Гугл-перекладач.
Повноцінного перекладача тут звуть в двох випадках: коли людина зовсім нічого не розуміє, не вміє користуватися гаджетами і не має бажання цього робити, і коли потрібно точно передати сенс обстежень або якусь іншу важливу інформацію для адекватного розуміння того, що відбувається.
В інших випадках – подбай про себе сам. Хоча і в цьому питанні італійці намагаються нам допомогти. Зокрема, два рази на тиждень до нас приходять студенти-лінгвісти навчати італійській. Таким чином поступово довбаємо і цю скелю.
Про особливості побуту
Ми живемо в резиденції. Так в Генуї називають будинки, які були в чиїйсь власності. Наприклад, на місці нашого колись була школа. Потім тут був пансіонат для людей похилого віку, який згодом віддали під коронавірусне відділення.
У нас з сином окрема кімната. Нас годують. На сніданок-кава і круасан. Без варіантів. На обід і вечерю – паста або різотто. Їжа для нас незвична, тому з нею виникли деякі проблеми.
Але якщо спочатку нам не дозволяли готувати самим (“навіщо, якщо є готова їжа?”), то потім пішли назустріч. Те, що це необхідність для нас, італійці усвідомили, коли побачили, як реагують на незвичну їжу наші діти під час хімії. На відміну від своєї, вони зовсім не могли виносити її запах, тому залишалися голодними.
До лікарні треба їхати, але ніхто громадським транспортом не користується. По-перше, не дозволяють лікарі. По-друге, нас транспортують швидкі, які виконують функцію соціального таксі.
У нашій резиденції завжди є лікар і медсестра, які на постійному зв’язку з лікарнею. Тому те, що медичний заклад на відстані — не проблема. Ми під контролем. І в безпеці. Можемо видихнути і концентруватися на одужанні.
Фото: з особистого архіву героїні Ольги Штацької