Від центру України у Шполі до Пагорба Слави у Черкасах. 83 кілометри пішки подолав 29-річний медик з Черкас Артур Погорілий. Кожен кілометр – день оборони Азовсталі. Йшов без їжі, відпочинку і майже без води. На собі – 15 кілограмів: бронежилет і тактичний медичний наплічник.
У 2014-2015 роках Артур сам був у лавах полку Азов бойовим медиком, потім і донині – реабілітолог у цивільній медицині.
З 24 лютого, початку повномасштабного вторгнення Росії на нашу територію, Артур повернувся до професії військового медика – евакуює людей з прифронтової зони. Коротким перепочинком скористався, щоб влаштувати акцію на підтримку захисників Азовсталі, побратимів, яких знає багато років і які нині в полоні.
– Своїм прикладом хочу показати, що таке дух азовця. Хоч я і не в лавах Азова, але дух цей в мені живе. І тому хочу показати всьому цивільному населенню і одночасно підтримати хлопців, – каже Артур.
Медик символічно обрав саме 83 км, щоб пройти в усій амуніції. Адже кожен кілометр символізує один день оборони Азовсталі.
Стартував зранку 15 червня. Без їжі, майже без води і перепочинку. Готувався лише морально і психологічно.
– Оскільки у мене фізичної підготовки як такої немає, то передусім акцент на мій характер, на силу волі, – уточнює медик.
Маршрут символічний – від географічного центру України (місто Шпола) до Пагорбу Слави у Черкасах.
– Хочу передусім звернути увагу людей на те, щоб вони насправді зрозуміли, що таке моральний дух, і хоча б на одну хвилинку – наскільки це фізично важко. Те, що зробив я, це п’ять відсотків того, що 83 дні переживали наші хлопці, – нагадує Артур.
Що пережили захисники Маріуполя, знає не з чуток. Серед бранців – побратими, з якими Артур тримав зв’язок з 2014-го і до останнього дня, коли зв’язок вже обірвався… 26 лютого мав і сам виїжджати з побратимом-медиком у Маріуполь.
– Оскільки була активація на Київському напрямку і волонтерські штаби, які займалися евакуацією з Ірпеня, Бучі, Гостомеля, з якими я мав зв’язок, запитали мене, чи є в мене можливість допомогти з евакуацією, я залишився. А побратим поїхав у Маріуполь. Він зараз у полоні, – розповів медик.
До Черкас Артур дістався за 18 годин. Втомлений, виснажений, зі стертими набряклими ногами (взуття дорогою довелося змінити). Але, каже, важко було не фізично, а морально. Мотивувало усвідомлення того, навіщо він це робить.
– Коли починаєш згадувати, для чого ця акція, то трішки сумно на душі. Хотілося такі акції робити з хороших приводів, наприклад, Перемога наша у війні. Хотілося б, щоб ця акція щось змінила. Хай це буде мінімальний вклад у розвиток визволення наших хлопців, – каже Артур.
Медик згадує, що на певному етапі, коли проходив повз звичайну дерев’яну лавку на зупинці і присів на неї, то вона для нього була найм’якішою лавочкою в цьому світі.
– Дійшов для себе такого висновку, що треба цінувати кожен день, кожен прожитий момент. Той, хто зараз не може насолоджуватись життям, бути з ними солідарними і по-максимуму робити все для того, щоб рано чи пізно ці люди теж могли насолоджуватись життям. У них також є сім’ї, діти, які хочуть бачити тата, маму вдома, не з автоматом в руках. Перш за все зараз про це думки, – зізнається Артур.
На перепочинок Артур дав собі два дні, потім знову поїде рятувати людей – евакуювати українців з гарячих точок. Каже, хотів би, щоб його акція вмотивувала людей допомагати нашим воїнам. Сам, якщо треба, готовий і на більші жертви, аби від того була користь.
