Ось уже 30 років поспіль дата 11 лютого відзначається як Всесвітній день хворого. Він започаткований за ініціативи глави Ватикану Іоанна Павла II, але майже одразу вийшов за межі суто конфесійного заходу. Цього дня заведено підтримувати тих, хто довго хворіє, та тих, хто доглядає немічних. Адже увага, душевне тепло і підтримка, зокрема й професійна, не лише полегшують біль, але й сприяють одужанню.
Драматична історія однієї киянки – і про біль, і, здавалося б, про неминучу загибель. Однак насправді – про диво. Одужання, а іноді й життя хворого практично завжди залежить від тих, хто буде поряд із ним у важку хвилину – і вдома, і в операційній, і в лікарняній палаті.
Історія хвороби
60-річну Ірину Миколаївну Танічук (ім’я та прізвище змінені. – Ред.) почав непокоїти докучливий біль під лівим ребром. Спочатку вона намагалася не зважати на тривожні сигнали: нічого, поболить трішки і відпустить. Тим часом біль із кожним днем посилювався і, схоже, відпускати не збирався.
Тягнути більше не можна, справедливо вирішив чоловік, дивлячись на страждання дружини, і повіз її в одну відому столичну клініку.
Результати повного обстеження виявилися для Танічуків несподіваними: у Ірини Миколаївни діагностували пухлину черевної порожнини – лише хірургічне втручання може допомогти жінці.
Операція відбулася за місяць. Пізніше Ірина Миколаївна зізнається, що й сама до ладу не знала, що їй видаляли, і навіщо. Цілком покладалася на досвідченість та високий професіоналізм лікарів.
Наступного дня після операції хірург повідомив чоловікові пацієнтки, що його дружина мала абсцес печінки, частину якої довелося видалити.
Тим часом Ірина Миколаївна все ніяк не могла прийти до тями після операції – уже минув майже місяць, а підвищена температура трималася, і раптом підскочила до 40. Хвору знову всебічно обстежили, але так нічого і не виявили. Ба більше, під питанням виявився і початковий діагноз. Але хірург наполягав на новій операції.
Фатальний ланцюг помилок і недбальства
Після другої операції жінка опинилася фактично прикутою до ліжка: післяопераційну рану не зашивали, залишили дренаж. Навіть через півроку (!) відкрита рана не гоїлася. УЗД знову ніби-то засвідчило наявність чогось схожого на кісту – але вже у шлунку. І немов на підтвердження цього Ірину Миколаївну почав мучити пекельний біль в районі грудей.
Стан хворої погіршувався з кожним днем. Складалося враження, що лікарі вже махнули на неї рукою: дедалі частіше говорили чоловіку, що медицина не всесильна. Тим часом у Ірини Миколаївни почалося моторошне блювання. Десять днів без перерви. Усі вважали – це агонія. Ірина Танічук помирала у страшних муках.
І тут сталося те, чого точно ніхто не очікував. Оминемо фізіологічні деталі та подробиці. Як з’ясувалося пізніше, під час операції лікарі забули у прямій кишці пацієнтки… бинт. А трохи пізніше, під час перев’язки, в рані залишили хірургічну серветку розміром 15х40 см. Коли вся ця бавовняна начинка, що добряче підгнила, вийшла з хворої, її нарешті залишив біль, і навіть з’явився апетит (за час перебування у лікарні пацієнтка схудла на 16 кг).
Попри очевидне поліпшення стану здоров’я, Ірину Миколаївну виписувати не поспішали, адже відкрита післяопераційна рана не загоювалася…
Пацієнтка Танічук провела у лікарняній палаті три (!) роки. Виписали її на прохання родичів. Щоправда, за однієї умови: вона має щодня приходити на перев’язки до лікарні.
Світила української хірургії, до яких вдавалося потрапити на консультацію, лише розводили руками. Для остаточного медичного висновку хвору направили до знаменитого столичного інституту. Слова хірурга, що її консультував, Ірина Миколаївна сприйняла як смертний вирок: необхідне ще одне хірургічне втручання.
Після третьої важкої операції Танічук отримала II групу інвалідності. Остаточний діагноз так і залишався під питанням.
Останній шанс
Волонтери, що допомагали сім’ї у такій складній життєвій ситуації, домовилися про консультацію ще з одним хірургом – Володимиром Скибою.
– Втрачати мені вже все одно було нічого, і ми вирушили до клініки, – згадувала потім жінка. – Лікар одразу ж сказав: треба ще раз оперувати. У мене вже не було сил заперечувати. Мені здавалося, що долі треба, щоб я померла на операційному столі.
А ось у чоловіка, незрозуміло чому, раптом затеплилася надія, що саме тут, саме ці люди зможуть повернути його дружину до життя. Станіслав Миколайович у цей важкий для сім’ї період завжди був поряд з дружиною, турботливо доглядав її, тижнями практично жив у лікарні. Умовляв її не здаватися. І… чекав на диво.
Після двотижневого обстеження змучену жінку поклали на операцію… з видалення селезінки, що вже почала розкладатися. Операція тривала кілька годин. Коли хвора прийшла до тями, побачила хірурга, який схилився над нею: Будете жити. І добре жити. Ця я вам обіцяю. Вона навіть подумала: мабуть, привиділося.
Через два тижні її виписали додому. Життя поступово поверталося…
Післямова до історії хвороби
Історія ця трапилася декілька років тому. Тоді літню жінку, по суті, з того світу повернув завідувач кафедри хірургії, анестезіології та інтенсивної терапії післядипломної освіти Національного медуніверситету ім. О.О. Богомольця, директор Центру хірургії Київської міської клінічної лікарні №1, професор Володимир Скиба.
– Звичайно, я чудово пам’ятаю той випадок, – каже доктор медичних наук Володимир Вікторович Скиба. — Не буду оцінювати кваліфікацію фахівців, що діагностували і оперували Ірину Миколаївну, лише зазначу, що у хворої і натяку не було на якусь злоякісну пухлину. Лікарі прийняли за неї величезних розмірів кисту. Причому це була киста селезінки, а не печінки.
Під час першої операції кисту просто розсікли, розкрили назовні, мовляв, потім вона сама по собі закриється. Що трапилося внаслідок цієї “помилки”, ви вже знаєте.
До речі, проблема посилювалася ще й тим, що Ірина Миколаївна не могла перебувати серед людей, її всюди супроводжував сморід гниючої плоті.
– Загалом, треба зазначити, – продовжує Володимир Вікторович, – що ці роки пацієнтка буквально ходила по лезу бритви. Річ у тім, що селезінка – дуже кровопостачальний орган і, не дай Боже, вона б закровила, хвора миттєво б померла від кровотечі.
Помилка чи злочин?
Тисячі людей, які постраждали від неправильного, некваліфікованого лікування, можуть розповісти схожі історії. Однак статистика лікарських помилок в Україні майже повністю закрита. І лише окремі випадки стають відомими переважно через засоби масової інформації.
– Саме поняття лікарської помилки не міститься в жодному з документів, які регламентують охорону здоров’я. Тому те, що трапилося з пенсіонеркою Танічук, складно кваліфікувати, – говорить юристка Олександра Пелешок.
Що це було? До такого драматичного результату лікування призвели об’єктивні причини (застаріле діагностичне обладнання, атипові реакції організму, які не описані в клінічній літературі) або ж суб’єктивні (неналежний рівень підготовки лікаря, неправильне трактування результатів аналізів та досліджень)?
– Звичайно, “забутий” у рані бинт, а потім серветка – це вже злочинна недбалість, і ніяка не помилка, – переконана юристка, – і тягне на кримінальну відповідальність.
У КК України є стаття 140 – Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником. Вона передбачає позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на термін до п’яти років; або виправні роботи чи обмеження волі на термін до двох років; або позбавлення волі на той самий термін. Але провину медпрацівника ще треба довести, а це надзвичайно складно.
Танічукам пощастило, що на їхньому шляху зустрілися такі високопрофесійні фахівці, як Володимир Скиба і його команда. Інших хворих у схожій ситуації врятувати не вдається.
Судового продовження ця обурлива історія не мала, оскільки пацієнтка та її рідні не стали подавати позов до суду.
– У цивілізованому світі всі лікарські помилки детально аналізуються – стають предметом вивчення, напрацювання нових алгоритмів надання медичної допомоги, щоб унеможливити повторення, – додає Олександра Пелешок. – Так має бути і в Україні.
Крім того, дедалі частіше лунає думка щодо необхідності впровадження обов’язкового страхування професійної відповідальності медпрацівників.