6-річна дівчинка запитала, чи не помре вона, а під час операції її серце зупинилося. Історія медсестри з Донеччини

Людмила Теряєва

Операційна медична сестра Курахівської міської лікарні Людмила Теряєва 38 років в медицині. але так і не звикла до того, що на операційному столі зупиняються дитячі серця.

– Я 38 років працюю медсестрою, розповіла Людмила. – Вісім із них  прийшовся на період, коли наша лікарня була розташована у прифронтовій зоні Донецької області. За цей час я бачила багато, але коли в тебе на операційному столі лежить шестирічна дівчинка і запитує: “Я не помру?”, а потім у неї зупиняється серце… Це неможливо описати словами. Я досі не можу дивитись, як на операційному столі зупиняються дитячі серця.

Для Людмили Теряєвої від 24 лютого майже нічого не змінилося. Війна прийшла до них ще у 2015 році. Тоді були бої за Красногорівку та Мар’їнку. Українська армія взяла ці міста під свій контроль, а місцеву районну лікарню з Красногорівки евакуювали до сусіднього Курахового. Всі ці сім років Людмила їздить  на роботу за 25 км.

В останні роки було значно менше поранених. Усі думали: ще трохи – і війна закінчиться. Та 24 лютого 2022-го життя знову пішло шкереберть: до лікарні почали привозити десятки поранених цивільних.

Зараз дивляться

Через повномасштабну війну частина лікарів евакуювалася, частина – звільнилася. Залишилися тільки ті відчайдушні та сміливі, які працюють і сьогодні. Але насправді рук не вистачає: замість шести медсестер працює три. А операційна сестра небагато може зробити без хірурга.

Медсестри почали працювати змінами по 24 години – в операційній та відділенні. Спочатку поранених привозили з Волновахи, потім із Мар’їнки. І знову – найбільше шкода дітей.

 -Якось до нас привезли хлопчика. Він відніс літній сусідці сніданок, а щойно відійшов від неї на кілька кроків – у будинок прилетів снаряд. Бабуся загинула, а хлопчик, увесь в осколках, потрапив до нас. Йому два пальчики на правій руці відірвало. Коли волонтери привезли йому солодощі, він подивився на цю гору цукерок і каже: “Мені нічого не потрібно, лише б пальчики були”, – розказала Людмила.

Того ж дня оперували шестирічну дівчинку. Мама у сльозах, і так просила зберегти ніжку. Але операція була складною, зачепило ще й внутрішні органи. Ця дівчинка лежала на столі та весь час запитувала: “Я не помру?” І тут у неї зупиняється серце. Почали відкачувати. Десять, 20, 30 хвилин… А в голові це її запитання: “Я не помру?”

Її реанімували 40 хвилин. Коли надія зовсім зникла, на моніторі з’явилася лінія пульсу. На це неможливо було дивитися без сліз. Дівчинка вижила. Коли прийшла до тями, її евакуювали у Дніпро.

Людмила Теряєва говорить. що скільки б років не працювала – навіть на лінії фронту, – щоразу переживає за кожного пацієнта, як за себе, як за свою рідну дитину. Всіх шкода. Ніхто з нас не розуміє, чому страждають невинні діти. Для такої роботи потрібно мати сталеві нерви.

Джерело
МОЗ
Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Loading...
Знайшли помилку в тексті?
Помилка