Медик з Америки, який багато років тому емігрував за океан з рідного Києва, вирішив залишити добре оплачувану роботу в одному з госпіталів Нью-Йорка і поїхати в Україну волонтером, допомагати своїм колегам лікувати поранених українців.
Про те, що спонукало його на такий немислимий, за мірками багатьох американців, вчинок, на своїй сторінці в Facebook розповів журналіст, письменник, лікар за другою освітою Петро Немировський.
Невигадана історія
…Сьогодні вранці на роботі після обходу по відділенню в госпіталі, де я працюю, випадково розговорився з одним медбратом.
Він – років п’ятдесяти, з наших іммігрантів, російськомовний. Мене ніколи не цікавило, звідки він родом. Я знав тільки, що він одружений і має дитину. У відділенні нашого госпіталю він обіймає посаду помічника директора над медсестрами.
Ми з ним знайомі вже років зо два, бачимося у відділенні чи не кожен день, але близько ніколи з ним не сходилися і жодного разу не розмовляли по душах. Тільки “привіт-бувай”, і тільки – по роботі.
А сьогодні раптом так сталося, що ми з ним розговорилися. Виявилося, що він – родом з Києва. Треба ж, земляк. Як зазвичай у таких випадках, розпитали один одного, хто на якій вулиці в Києві жив і хто в яку школу ходив. Потім він мені раптом зізнався, що… їде в Україну.
“Посилають з госпіталю?”, запитав я. ” Ні. Їду сам. Тут така історія. У мене в Україні залишився друг, він лікар. Там зараз в Ужгороді відкрили невеликий польовий госпіталь, італійці дали гроші, ліки та апаратуру. Їм там конче потрібні медпрацівники з досвідом. Ось я і вирішив поїхати. Вже взяв квиток. Як надовго їду – поки що не знаю. Напевно, місяці на два-три. Квиток взяв без зворотної дати.”
“А як же з роботою? Вони тебе в нашому госпіталі відпустили? Дали відпустку?”, уточнив я. “Поки що вирішують, на яких умовах мене відпустити. Але я їм сказав, що якщо не залишать за мною робоче місце, можуть мене звільнити, нехай роблять, що вважають за потрібне. Мені байдуже. Квиток уже куплений, відлітаю післязавтра.”
Вся ця історія мене, зрозуміло, трохи здивувала. Зрозуміло, що в Нью-Йорку, та й по всій Америці, сьогодні люди збирають пожертви для України, ліки, гроші тощо, це часто-густо. Але такі, хто кидає добре оплачувану роботу, високу посаду і, залишивши дружину і дитину, їдуть волонтером в Україну, все-таки зустрічаються не часто.
Те, що він мені сказав далі, здивувало мене ще більше. “Я поїхав з Києва в 1991 році, я за національністю єврей, ніякої ностальгії за Україною ніколи не відчував і за останні тридцять років був там лише один раз. У мене там нікого з рідних не залишилося. Скажу більше: мені взагалі всі ці роки було глибоко по барабану, що там, в Україні, відбувається. Але ця війна мене сильно дістала. Глибоко дістала, так глибоко, що я навіть сам від себе такого не очікував. Розумієш?”.
Він подивився мені в очі. Ми недовго помовчали. Потім обмінялися телефонами і попрощалися. Все-таки незрозуміло, що ж змушує цю людину здійснювати такий вчинок? Був би він патріотом, страждав би на ностальгію, мав би в Україні рідних. Але ж нічого цього немає. А ось, їде…
Джерело: Peter Nemirovskiy